— Не знаю. Можу сказати єдине — ви зробили дуже якісний переклад. А зміст цього опусу відомий, мабуть, лише його автору. До речі, де ви знайшли цей рукопис?
— Це зараз не важливо. Мене більше цікавлять роздуми цього невідомого автора. На жаль, це поки що все, що мені вдалося розшифрувати з манускрипту. Але я буду продовжувати.
— Гаразд, продовжуйте. Але моя вам порада — не забувайте відпочивати, — лікар уважно подивився у вікно, де промайнула постать тієї, яка володіла його думками і серцем.
Вона знала, що всі чоловіки у селищі божеволіють від одного лише її погляду. Але вона ніколи не бажала цього, навпаки, завжди страждала і переймалася через найменші знаки уваги, що їх щодня отримувала від місцевих чоловіків. Вона знала, що і лікар, і вчитель, і навіть священик також закохані у неї. І навіть сам голова селища кілька разів погрожував покинути свою дружину заради неї.
Але вона не любила нікого з них. Вона чекала лише одного чоловіка, що кожної ночі приходив до неї у мареннях і снах. Вона ніколи не могла розгледіти його обличчя, проте безпомилково розпізнавала його появу, коли раптово чула у потойбічній тиші снів чарівні звуки його сопілки. Він щоночі грав тільки для неї, і в цих дивовижних мелодіях вона вчувала зізнання у коханні, вічну пісню любові, з якої починається і якою закінчується світ. І вона чекала, доки він насправді з’явиться в її житті, доки він стане перед нею з плоті і крові і забере назавжди з цього страхітливого місця. Вона чекала його щодня. І щодня виходила йому назустріч, вглядалася у вкриті курявою далекі дороги, звідки він мав коли-небудь прийти по неї.
Коли він з’явився у селищі, ніхто не бачив. Хто він такий, ніхто не знав. Навіщо прийшов сюди — загадка. Але разом з ним до селища завітав новий і незрозумілий дух, який віщував великі зміни у житті всіх місцевих жителів. Вони одразу відчули, що з появою цього чоловіка має щось трапитися і що тепер їхнє життя стане зовсім іншим. Але ніхто не наважувався заговорити з дивним прибульцем. Усі лише напружено вичікували чогось і обходили нового поселенця стороною.
А він оселився біля воріт на пагорбі. Вночі розпалював вогнище і грав на сопілці, а вдень гуляв по околицях і сидів біля річки. Він слухав співи птахів, пив воду зі струмка, дивився у яскраво-синє небо, лежав у м’якій траві, розмовляв із вітром та дикими звірами, і одним помахом малював на обрії світанок. Він не був схожий на місцевих жителів, бо лише на нього сідали метелики, а квіти розпускали пелюстки від одного лише його дотику. Він був легким, веселим і світлим, він був сповненим життя й пісень, які співав усю ніч, він грав до самого сходу сонця дивні мелодії, яких раніше тут ніколи не чули. Він був без імені та батьківщини, одягнутий в чудернацькі шати, і розмовляв дивною мовою.
Усі розуміли — щось невдовзі повинно трапитися. І чекали, з тривогою і надією вдивлялися вночі у далекий вогник біля воріт на пагорбі, звідки долинали прекрасні звуки його чародійної сопілки.
...Цей дивний чоловік, що оселився на пагорбі біля тих страшних воріт, не дає мені спокою. Хто він? Звідки тут узявся? Чому оселився саме біля воріт? Учора я ходив до нього із наміром поспілкуватися, але він не захотів слухати мене, а одразу взявся до своєї дудки і грав увесь час, поки я намагався заговорити до нього. Потім я пішов, а він припинив грати, стояв і дивився мені вслід.
Сьогодні до нього ходив учитель. Із ним загадковий прибулець також не захотів спілкуватися, і замість розмови грав на своєму інструменті. Ми вмовили пана лікаря, аби тепер він спробував розговорити цього чоловіка, і ось він зараз там, на пагорбі. Але лікаря немає вже кілька годин, тобто, йому або вдалося зав’язати розмову з дивним музикантом, або щось трапилося між ними. Вчитель пропонує мені піти на пагорб і про все дізнатися. Отже, ми знову вирушаємо туди...
Лікар
Лікар нічому не вірив. Навіть своїй власній смерті. А вона дивилася на нього із дзеркала і посміхалася. Лікар причесався і затягнув краватку. Смерть підморгнула йому. Лікар запалив свічки, уважно подивився на своє відображення, і далі — на те, що ховалося в глибині дзеркала.
Свічі у дзеркалі повільно злили свої палаючі душі в єдиний довгий міст із вогняною аркою над входом, який чорнів над жахливою безоднею. Міст пролягав крізь відображення чоловіка і танув десь у таємничій глибині дзеркала. Ця безкінечна дорога вперто кликала до себе, притягувала магічною силою невідомості, пропонувала зробити перший крок. Свічі розпалювалися все яскравіше, вони наповнювали повітря довкола дивовижним ароматом. Так пахнув ладан. А довгий міст усередині дзеркала поблискував сріблом і засліплював очі. Варто лише наважитися і зробити перший крок. Найважливіший перший крок.