Лікар посміхнувся і без вагань ступив на міст. Ворота на пагорбі лише на мить розійшлися і зійшлися знову. Його прийняли.
Учитель
Учитель відчинив двері свого будинку, а сам сів за стіл. Чекати. Його трясло й кидало в різні боки від страху, але він вирішив йти до кінця. Зараз, або ніколи — він розгадає цю таємницю. Він зможе...
Вони влетіли одна за одною, скільки — він не встиг полічити. Зробили кілька кіл по кімнаті і безшумно розсілися навколо столу. Вони дивилися на нього прозорими зіницями, безбарвно і невідворотно, і погляди ці прорізали його тіло невидимими лезами. Тиша загула й перетворилася на величезний валун, що затулив усі щілини, всі виходи назовні. А летючі гості продовжували просвердлювати його своїми прозорими поглядами, і з їхніх порожніх очниць на вчителя віяло крижаним потойбічним холодом. Раптом його осяяла страшна думка, що це до нього нарешті навідалися ті, кого вони зі священиком стільки разів намагалися вигнати з цього світу. І ось вони тут, вони прилетіли про щось його попередити або забрати із собою.
І раптово він відчув, як всередині нього щось напружилося і почало ворушитися, розбухати, зростати, вихлюпуватися крізь його очі. Його душі стало замало тісної тілесної оболонки, і вона ось-ось мала вислизнути назовні.
І вмить це сталося. Він навіть не встиг зойкнути, як ще одна прозора хмаринка облетіла кімнату й повільно спустилася до столу. Тепер він бачив, чув і відчував інакше. Все навколо несподівано змінилося, стало незбагненно легким і приємним. Світ набрав нових надзвичайних барв, запахів і обрисів, а час у його порожніх венах затріпотів із небаченою швидкістю. Він почувався, як ніколи, щасливим, радість струменіла з усіх боків назустріч йому. Він більше не міг витримати це випробування, йому хотілося назавжди лишитися прозорим, легким і непомітним, немов небесна хмаринка. І він вже не стримував себе. Він зірвався з місця і вилетів у прочинені двері. Ворота на пагорбі скрипнули ще раз.
Священик
Служба добігала кінця. Блимали останніми відблисками недогарки свічок у срібних свічниках, всюди розносився запах ладану, суворо дивилися лики святих зі стін. Церковний спів злився в єдиний протяжний поклик душ, які чекають визволення.
На цей поклик прийшла вона.
Він витер піт з чола, і продовжив службу.
...що відбувається зі мною, що коїться... я вже не розумію того, що роблю, думки сплуталися... я не схожий сам на себе... я вже не розумію, що діється навколо... останнім часом все дуже змінилося... хто заволодів моїми думками, моїми почуттями і бажаннями... хто намагається керувати мною... хто хоче взяти наші душі у полон... Господи, підкажи мені правильну дорогу...
Вона запалила свічу й піднесла її до свого обличчя. Скорботний погляд глибоко проникав у самісіньке серце жовтавого полум’я, і його грайливі відблиски танцювали у її зіницях. Вона бачила вогонь, вона бачила своє тепло, вона молилася.
...не може бути... це вона... цього не може бути... її очі... вона дивиться на мене... вона повернулася... вона прийшла за мною... вона жива... це не можливо, адже я бачив, як вона померла... але вона зараз тут...
Вона поставила свічку, ще трохи постояла, вдивляючись у лики святих, і повільно поплила до виходу із церкви, освітлена якимось неймовірним сяянням, що оповивало її з усіх боків. Її біла сукня майнула і розчинилася у вечірньому серпанку.
...вона покликала мене за собою... бігти... бігти за нею слідом... вона повернулася до мене... я повинен наздогнати її... вона жива...
Він побіг до виходу із церкви. Темне небо дивилося на землю мільйонами сумних очей, опускалися додолу великі пухнасті сніжинки. Несподівана зима вкривала ще зелену, живу траву теплою білою ковдрою. У цьому химерному світлі вдалечині він побачив миготіння її білої сукні і блиск її золотого волосся. Він біг за нею, спотикався, падав і знову піднімався. Вона повільно пливла попереду, наче зовсім не торкалася землі, але він ніяк не міг наздогнати її. Його ноги заплуталися в сутані, й священик знову упав обличчям в укриту хрустким снігом траву. Обтер кров із розсіченої об камінь щоки, підвівся і побіг уперед. Він біг з усіх своїх сил, але вона віддалялася. Ноги вже не тримали його і підкошувалися. Від безвиході він на бігу розридався, наче немовля, і затулив обличчя руками. Він повільно зупинився, хапнув ротом ніжні сніжинки, як хапає повітря велика риба, викинута на берег пінистою хвилею.