— Все дуже просто, — втрутився у розмову сивий велетень Вітольд. — Підземні канали з Печер виходять на різні боки з-під землі саме у цій місцевості. Напевно, він виплив десь тут на поверхню з якогось кратера чи підземної річки, чи джерела.
— Саме так і було! Ми знайшли його біля якоїсь «ополонки». Та мені якось дивно, що він не замерз у такій крижаній воді? — продовжував міркувати Григір.
— Так-так, все тепер зрозуміло… Але невже він вам нічого не розповідав? — Рем знову подивився на Івана.
— Та нічого. Він марив весь час, доки був тут. Можете спитати в інших. А вранці просто щез.
— Принаймні тепер ми знаємо, що він десь неподалік, бо пораненим він не міг далеко втекти. Виходить, я таки влучив тоді у нього! — Рем схопився за поранену руку і, скривившись від болю, відійшов убік і відвернувся. — Та приїхав я до вас з іншою метою. Невдовзі ви опинитеся вже біля містечка Світи. Хотів дати вам певні інструкції, як слід поводитися там. По-перше, влада посилила контроль за цією територією. Скрізь по населених пунктах і навіть в пустелі швендяють, збільшені у кілька разів, патрулі, навколо самого селища виставлено додаткову охорону. Вас постійно розшукують. Отже, вам не можна з’явитися в містечку просто так, серед білого дня, непоміченими. По-друге, цей найманець — Жало — десь неподалік. Це створює нам додаткову небезпеку. Є два варіанти, яким чином доправити вас туди. Ми можемо створити якийсь галас навколо цього місця, щоб відвернути увагу — стрілянину, бійку, вибух чи щось подібне, під час якого ви зможете непомітно пробратися в містечко. Але цей варіант дуже небезпечний, бо може викликати зворотний ефект. Або… — Рем знову повернувся до Івана і помовчав кілька секунд. — Або ми навпаки можемо зробити вас свого штибу прикриттям. Ми поширимо чутки, що ви прийдете в містечко з метою здати все Казкарське підпілля, розкрити всі його плани. І поки вони займатимуться вами, ми завдамо їм нищівного удару. Ви готові на такий крок?
— Іван всього лише хотів повернути свій рукопис, — втрутилася в розмову Софія. — А ти схиляєш його до якихось незрозумілих дій і вчинків. Навіщо це тобі? Невже ти сам не в змозі вирішити свої проблеми? Навіщо втягувати у це нас?
— Це не лише мої проблеми, вони наші спільні. Чи ти згодна з тим, що коїть на наших очах цей уряд? Ми намагаємося повернути в наше життя казки, аби наші діти знову могли посміхатися, аби вони знову читали, слухали, дивилися те, що навчить їх бути добрими і справедливими, що поверне їх до нормального спілкування з однолітками і батьками, що знову поверне їм дитинство! Невже цього замало? Це наша спільна мета, і особисто я, наприклад, готовий пожертвувати за це власним життям. Тому я і вимагаю такої ж повної самовіддачі від всіх, хто бореться поруч зі мною, хто вже ступив на цю дорогу! Якщо ви в чомусь не згодні, якщо сумніваєтеся — ви вільні піти геть. Я не триматиму нікого. Але якщо ви вже взялися пройти цей шлях до кінця, якщо маєте сили і бажання протистояти гнобителям, тоді я не потерплю від вас жодних нарікань, жодних сумнівів, жодної недовіри. Або ми разом, або розходимося! — Рем замовк, погладжуючи свою поранену руку.
Софія пильно подивилася на нього, згуртувала навколо себе дітей і вийшла з намету. Мовчанку порушив помічник Рема Вітольд:
— Я гадаю, що тепер вже знаменитий Іван-Казкар просто не має права відступатися від своєї мети. Можливо, ви не знаєте, але в столиці ваше ім’я з надією вимовляють пошепки тисячі людей. І не лише в столиці. За ці дні ви стали іконою, ідолом, кумиром, прикладом для наслідування всім, хто любить казки. Ви перетворилися на живий доказ того, що можна вільно відстоювати своє право на казку, що можна боротися проти найжорстокішої системи. Ви стали дороговказом для інших письменників, для заляканих режимом простих людей, для дітей, для дорослих, для жінок і чоловіків, для тих, хто залюблений у казки і пригоди, хто хоче, аби їхнє життя знову набуло яскравих барв і кольорів. Не можна забирати у них останню надію! Повірте у свої сили. Ви зможете подолати це зло, тим більше, з нашою допомогою. Не позбавляйте віри тих, хто вже у вас повірив.
— А у мене хтось повірив? Навіщо мені все це, ви не скажете? — раптом вибухнув з кутка Григір Заливаха.
— О, не менш знаменитий силач, богатир і безстрашний воїн Григір! Про вас також вже складаються легенди і перекази. Ви — особливий улюбленець у дітей. Я особисто чув, як про вас розповідають нечувані речі, ніби ви здатні одним порухом вбити кілька десятків супротивників. А ще мені казали, що більшість хлопчиків під час своїх ігор у Івана-Казкаря, розподіляючи ролі, якраз бажає бути велетнем Григором. Вони майструють собі такі ж самі капелюхи, як у вас, і обирають за зброю короткі товсті палиці, імітуючи ваш залізний прут.