Він підійшов до неї і пильно почав роздивлятися оранжевоволосу жінку, яка спокійно дивилася в його блакитні очі. Не обертаючись до свого товариша, він коротко відрізав:
— Негайно облиш їх.
Ще кілька хвилин вони, не відводячи очей, дивилися одне на одного. Врешті першим здався Блан. Відійшовши від Софії, він сказав Іванові:
— Зараз Рудий Франкенштейн віднесе ваш намет до нашої машини, аби вам легше було пересуватися далі цією пустелею. Я запрошую вас до нашого гостинного товариства. Ми довеземо вас, куди ви скажете і не заподіємо вам ніякої шкоди.
— Дякуємо, але ми змушені відмовитися від вашої люб’язної пропозиції. Ми воліємо пішки подолати цю відстань. Інакше наша подорож просто втратить свою привабливість і колорит. Але за бажання допомогти ми вам щиро вдячні!
— Ми, «Рицарі пустелі», насправді дуже рідко беремо когось під свою опіку і запрошуємо розділити з нами їжу, дах над головою і вогонь. Радше, ми діємо навпаки. Для вас же робимо виняток, бо ваша компанія нам сподобалася. Так що з вашого боку було б не розумно й не ввічливо відмовлятися від настільки привабливого запрошення. Ці місця доволі небезпечні для таких подорожей, і мало що може трапитися з вами далі. Тому я все-таки наполягаю, аби ви приєдналися до нас.
До них підійшов Гелій Гармидер і попросив Івана відійти з ним на кілька слів. Блан мовчки кивнув головою на знак згоди.
— Послухай, Іване. Сперечатися з ними зараз немає сенсу, бо їх набагато більше і вони, напевно, непогано озброєні. Я пропоную погодитися на їхню пропозицію. Я знайду можливість попередити Рема про цю ситуацію і він обов’язково допоможе нам виплутатися з неї. Здається, іншого вибору у нас тепер немає.
Іван подумав, повернувся до Блана і мовив:
— Гаразд, ми приймаємо ваше запрошення. Але, якщо ви так бажаєте нам допомогти, ми попросимо вас лише підкинути нас до певної місцевості, а далі все ж рушимо самі.
— От і добре! До речі, а куди саме вам треба?
— Ми йдемо на Північ, до найближчого великого міста.
— Тобто, до Нових Веж?
— Так.
— Цікавий вибір маршруту. Ми нещодавно провели там кілька тижнів. Це місто багатіїв і відчайдушних гуляк. І що ж ви збираєтеся показати там вашим дітям — як деякі дорослі продають власні душі за сумнівні розваги?
— Саме так. Ми хочемо на цьому прикладі показати їм, яким шкідливим і згубним може бути бажання лише розважатися і витрачати час тільки на задоволення.
— Так, цей приклад може бути вельми показовим. Віддаю вам належне — ви справжні психологи і вихователі. Якби у мене була своя дитина, я, напевно, ніколи в житті не дозволив би їй подивитися на цих живих мерців, які те лише і роблять, що випалюють свої душі в тих дурних розвагах. Але, на щастя, я не маю дитини, тому можу сам залюбки занурюватися, коли захочу, у це кляте яскраве життя! — Блан іронічно розсміявся і рушив до свого байку.
За його наказом мандрівники-мотоциклісти допомогли завантажити речі друзів до одної із вкритих брезентом вантажівок, куди також сіли Софія з дітьми, Григір і Гелій. Івана Блан запросив сісти позаду себе на свій байк із прапором. За кілька хвилин колона рушила далі на північ.
— Скажіть, а хто ця жінка з дивним оранжевим волоссям? Напевно, ваша коханка? — гукнув до Івана Блан, обернувшись до нього.
— Та ні… Ми просто приятелюємо. У нас є спільна мета — зробити тих дітей щасливими… Зробити всіх дітей щасливими.
— Яка благородна мета! Але мушу вас розчарувати — з тих пір, як заборонили казки, жодна дитина не стане щасливою. Так що всі ваші спроби будуть марними… А от ви самі можете бути цілком щасливим, коли поруч з вами така чарівна жінка. Дуже дивно, що ви з нею лише друзі. Не вірю я вам! Хіба можна встояти перед такою красою? — Блан обернувся і хитро поглянув на Івана, піднявши на лоб захисні окуляри. — Якщо ви не маєте такого бажання та намірів, то ви або бездушний зачерствілий чурбак, або збоченець. Якби поруч зі мною була ця красуня, я б неодмінно спробував її завоювати. І, запевняю вас, я б із цим завданням впорався дуже швидко! Нащо вона вам, коли ви не будуєте ніяких планів не неї? Чи, може, ви просто не хочете зі мною поділитися ними? В принципі, я вас розумію. Ви боїтеся її втратити, боїтеся, що хтось сильніший за вас підкорить її, що вона може захопитися кимось, хто буде більш достойним її кохання. Ваш страх цілком виправданий. Така жінка має бути з тим, хто зможе її приборкати, захистити, дати їй справжню насолоду і зробити її богинею. Вона варта саме такої долі. А що можете дати їй ви? Вже немолодий, потертий життям, злиденний і бідний. Чи може вона покохати такого невдаху? Найцікавіше, що може. І в цьому найбільша таємниця жінок — вони, зазвичай, кохають зовсім не тих, хто їх вартий. Але ви… Вибачте, але я буду з вами відвертим. Ви справляєте жалюгідне враження… Можливо, ви дійсно непогана людина. Але не переможець за своєю суттю. Це написано на вашому обличчі. Хіба може така жінка стати щасливою з таким чоловіком? Ніколи! Вам потрібна якась зацькована, тупа і безбарвна домогосподарка, яка б вам прала, готувала їсти, прибирала за вами, виховувала ваших дурноголових діточок, а вночі лягала б з вами у ліжко, аби механічно, з удаваним задоволенням виконувати свій подружній обов’язок. Запевняю вас, ви були б, справді, цілком щасливі з такою особою! А вона з вами. Ніяких особливих претензій, ніяких захмарних вимог і бажань, ніяких нездійсненних забаганок. Просте подружнє життя. День за днем, рік за роком, до самої смерті. Що іще потрібно? Пристрасть? Любов? Мрії? Дружба? Все це — казки, а вони, як відомо, заборонені. Принаймні для таких, як ви. Бо ви не здатні відчувати радість і натхнення від чогось міцнішого, величнішого, ніж запах щойно звареного борщу. Це і є ваш сенс буття, ваш скарб. А ця жінка призначена зовсім для іншого. Вона створена для блаженства, для піднесення, для радості, які ви, в принципі, не здатні відчувати. Бо це вам просто не потрібно… Нічого особистого, без обрáз, я просто констатую те, що побачив сьогодні перед собою. Обвугленого, знесиленого якоюсь не підйомною ношею, зневіреного чоловіка, який намагається бути сильним, і через це тільки робиться смішним, і, з іншого боку, прекрасну, сильну, відчайдушну, сміливу і талановиту жінку, яка достойна кращої долі. То де ж тут справедливість? Га?!! — Блан замовк, прискорюючи свій байк, аж поки їхня швидкість не зросла до шаленої, наскільки це було можливо у пустельному бездоріжжі.