— Не кажіть так, не ображайте себе даремно! Ви все зможете, ви досягнете своєї мети, обов’язково! Ви — талановита, щедро обдарована людина, добра, душевна, самовіддана і водночас безкорисна. Тому і ставите собі ці незручні запитання. Якби вам було байдуже, якби ви не хотіли щось змінити у собі і в світі, якби ви думали лише про власні потреби, ви не мордували б себе цими сумнівами і ваганнями. У вас є духовна сила, є бажання, є почуття. Вони лише притлумлені минулими невдачами, але це нормально! Вам потрібно знову повірити у себе. Тим більше, коли вас підтримують вірні друзі.
— Яких я теж не вартий. І вас… Вас! Я не маю права навіть дихати з вами одним повітрям, а не те, щоб… про щось там іще мріяти, чогось бажати… Я не достойний вас, і це правда. Жорстока й сумна правда!
— Як мені переконати вас, що ви помиляєтеся? Якби ви були не достойним, я б не стояла зараз поруч, не йшла б із вами у цю подорож, не ділила з вами небезпеку. Хіба це не доводить, що ви мені не байдужі? Ви… Ви дуже дорогий для мене… Я не знаю нікого іншого, хто був би мені дорожчим. Повірте — мені теж складно, бо я пережила багато горя і несправедливості, і я ще не розібралася у своїх теперішніх відчуттях, але я знаю напевно, що хочу бути поруч із вами. Принаймні у цій важкій і важливій подорожі.
— Спасибі вам за ці слова… Ваша підтримка значить для мене дуже багато… Я… Я хочу сказати, що…
До них підійшов Гелій Гармидер:
— Я вибачаюсь, що перериваю вашу розмову, але нам потрібно вирушати звідси. Далі тут залишатися надто небезпечно.
Перед тим, як розсістися по різних авто, Софія схопила Івана за руку і міцно стисла її. Вона поглянула йому в очі і посміхнулася — ласкаво, ніжно, любляче. Він посміхнувся їй у відповідь. Неохоче відпустивши його руку, жінка сіла на заднє сидіння до дітей, і їхня машина, натужно погойдуючись на червоних барханах, поїхала.
…Вже пізно вночі, коли всі поснули у наметі поруч із машинами, Іван вийшов надвір, оперся спиною об ще теплий капот, засвітив кишенькового ліхтарика, розгорнув свого зошита і почав писати...
Жовте світло похнюплених від осінньої безвиході ліхтарів відбивалося химерними мерехтливими вогниками в брудних калюжах вулиць, а пронизливий і холодний вітер метався темними провулками. Гетто жило своїм звичним вечірнім життям, самотні перехожі куталися у плащі і поспішали у своїх справах, вони не звертали уваги на високу худорляву фігуру у благенькому пальті, що обережно тулилася до вологих стін старих кам’яниць.
Злякано озирнувшись довкола, чоловік розставив на бруківці триногий мольберт, дістав пензлі й фарби та почав виводити на сірому полотні якісь малюнки. Дощові краплі одразу змивали все, що малював художник, але він уперто накладав фарби шар за шаром, не звертаючи уваги на те, що його картина стікала синіми, червоними й жовтими патьоками на бруківку, розфарбовуючи дорогу і калюжі чудернацькими візерунками.