Біля дивного художника зупинилися двоє перехожих і почали уважно спостерігати за його діями.
— І що ви на це скажете, любий пане професоре? — спитав у свого попутника високий сивий чоловік у чорному одязі й круглих окулярах.
— Так, це феноменально! У нашому гетто можна побачити що завгодно, і я давно вже звик нічому не дивуватися, але це просто неймовірно! — відповів другий перехожий, людина невизначеного віку, у пожмаканому і, вочевидь, завеликому для його невисокого зросту одязі.
Художник мляво поглянув у їхній бік, і продовжив суперничати із дощем. Дощ, ніби відчувши близьку поразку, раптово посилився, і фарби з полотна швидше потекли на жовто-синьо-червону бруківку.
— Дозвольте вас запитати, шановний маляре, а чи є сенс у вашому занятті за такого сильного дощу? — спитав художника низенький чоловік.
Художник не відповідав, а лише із силою притискав свого вмоченого у фарбу пензля до розмоклого полотна.
— Не хочете відповідати? Звичайно, то ваша справа, і ми в жодному разі не збираємося вам заважати. Але нас, як представників науки, щиро здивувало й зацікавило ваше прагнення написати картину за допомогою фарб і дощу.
Художник уважніше подивився на двох перехожих і несподівано промовив одне єдине:
— Ні.
— Вибачте, що ви сказали? — перепитав високий чоловік.
— Я сказав «ні». Ні — це означає ні. І все, — сказав художник, продовжуючи наносити фарби на розбухле від води полотно.
Науковці перезирнулися і підійшли ближче до художника. Вони з неприхованою цікавістю заглянули через його плече на картину.
— Мені здається, це новий напрямок у сучасному мистецтві, якому ще належить посісти своє місце в історії, — озвався першим високий чоловік.
— А я думаю, пане кандидате, ви помиляєтеся. Скоріше за все, пан художник вирішив поставити сміливий експеримент і намалювати картину спільно із природою, — сказав низенький чоловік.
— Ні! — знову відповів їм художник. — Це не новий напрямок, і не експеримент. Це послання. Це моє останнє слово, остання робота перед тим, як я піду назавжди із цього клятого гетто.
— Дозвольте поцікавитися, в чому полягає це ваше послання? — запитав той, кого називали професором.
— Це мій заповіт людям. Аби вони нарешті зрозуміли, що втратили, — художник з новими силами взявся накладати фарби на мокре полотно.
— І що ж вони втратили? — не вгавав професор.
— Ще не втратили, але втратять найближчим часом. Мистецтво! — і художник із торжеством у очах подивився на науковців.
— А чому вони його мають втратити найближчим часом?
— Тому що я піду звідси. І разом зі мною із цього клятого гетто піде мистецтво! — художник так сильно натиснув пензлем на полотно, що той зламався.
Він викинув зламаний пензель у калюжу і дістав зі своєї сумки інший.
— Дозвольте знову поцікавитися — а куди саме ви зібралися?
— Я добровільно йду туди, звідки добровільно не повертаються. До одного міста, де живуть ті, хто зник із цього світу. І я ще раз наголошую: я йду туди за власним бажанням!
— А чому ви вважаєте, що разом з вашим зникненням звідси зникне і все мистецтво? Ви ж не єдиний, хто малює в нашому гетто, — промовив кандидат.
— Зате я єдиний, хто готовий на таку офіру! Я свідомо обміняю власне існування у цьому смердючому гетто на справжнє небуття, на добровільне зречення від усіх благ і почестей, на повну порожнечу! Саме це і є мистецтвом. А все інше — лише його подоба.
— У вас дивна позиція. Але вона варта поваги... Та все ж таки нам не зрозуміло — чому ви вважаєте мистецтвом небуття, а буття — лише подобою мистецтва?
— Тому, що лише пізнавши справжню порожнечу, можна пізнати справжню віру. А віра — це і є мистецтво. Ось про це я і хочу написати свою картину. Моє останнє послання, — художник зробив ще кілька мазків і опустив пензля. — Готово. Я її написав.
Науковці втупилися в картину, довго вдивлялися в неї, а дощ із особливою майстерністю домішував у це яскраве полотно свої неповторні фарби. Серед заплутаних і дивовижних візерунків їхньому погляду відкрився довгий тунель без початку й кінця. Нарешті вони отямилися і вражено подивилися один на одного.
— Ви також це бачили, пане професоре? — спитав чоловік у круглих окулярах і чорному одязі.
— Так, колего, я бачив це. Але я ще не готовий робити якісь певні висновки, мені треба це як слід обмізкувати... До речі, а де подівся пан художник?
Вони озирнулися довкола, але художника ніде не було. На порожній вулиці під проливним дощем стояли лише вони і мольберт із дивною картиною. А у брудних калюжах біля їхніх ніг мерехтіли відблиски жовтавих вогників. Це підморгували людям похнюплені ліхтарі. По безлюдному нічному гетто стелився густий жовтий туман.