— Підпілля знає багато чого. І ці тунелі не виняток. Але знайдеться небагато охочих без особливої потреби розгулювати тут. Хіба що з безвиході. Приблизно, як у нашій ситуації.
— А що такого особливого у цих тунелях? — наївно спитав Григір.
— Мабуть, я не стану зайвий раз вас лякати, хоча знаю кілька моторошних історій про ці місця. Головне, триматися разом і за будь-якої ситуації не покидати одне одного. І не зупинятися надовго. Якщо ми точно будемо дотримуватися вказівок Рема, то швидко дістанемося до виходу.
— А що далі? Рем передавав мені якісь інструкції? — спитав Іван.
— Нічого особливого. Він сказав, що коли ми вийдемо із тунелів до містечка, вони будуть вже там і діятимуть за власним планом. Він сказав також, що ми усе потім побачимо самі. Головне, вийти швидше звідси.
За деякий час вони опинилися на першому великому перехресті. Звідси дорога розходилася прямо, ліворуч і праворуч. Постоявши кілька секунд і перевівши подих, вони повільно рушили далі. Пройшовши ще кілька десятків метрів, Гелій раптово зупинився і підняв праву року догори.
— Чуєте? Якесь скавуління… Не подобається воно мені. Зачекайте тут, а я перевірю, що там таке.
Пригнувшись майже до землі, він почав обережно ступати крок за кроком уперед. Інші залишились на місці. У цілковитій тиші було чути лише надривне гупання їхніх сердець та далекий чи то плач, чи то скигління. Поступово силует Гелія розчинився у темряві попереду. Минуло кілька довгих хвилин. Усі напружено чекали. Здавалося, це чекання буде вічним, а темрява довкола поступово поглине їх.
Раптом звідти, куди пішов Гелій, прогриміло кілька пострілів, почулося нелюдське ревіння, а невдовзі вони побачили у світлі ліхтарів самого Гелія, який щодуху біг до них, розвертаючись і стріляючи на бігу у когось зі свого помпового дробовика. Ще за мить вони розібрали його слова:
— Діставайте зброю! Швидко діставайте зброю! Стріляйте у них, стріляйте!
Інстинктивно підкорюючись цій вимозі, Іван і Григір дістали автомати, які підібрали на полі бою в пустелі. Гелій кількома великими стрибками опинився біля них і прохрипів:
— Це якісь страшні та небезпечні потвори! Стріляйте по них! Стріляйте у всіх, кого побачите!
І за секунду вони побачили із десяток великих волохатих істот. Іван зробив чергу зі свого автомата, слідом заторохтів автомат Григора. Кілька істот прямо у стрибку зависли у повітрі і впали на землю, дико стогнучи і виючи. Інші неслися далі, невпинно скорочуючи відстань до друзів.
— Що це за потвори?!! Господи, ніколи не думав, що колись у житті буду стріляти з цієї штуковини! — заволав Григір, невміло поливаючи кулями простір перед собою.
— Напевно, якісь тунельні мутанти! Я наштовхнувся на них, коли вони гризли якесь смердюче падло. Раніше я не бачив таких потвор. Начебто і люди, але пересуваються на чотирьох кінцівках і далеко стрибають. Цільтеся їм у голову, так буде певніше! — гукнув Гелій, б’ючи майже без промаху зі свого потужного дробовика.
Невдовзі всі мутанти корчилися в агонії. Стрілянина стихла. Але Гелій зробив знак друзям, аби вони були напоготові. І він не помилявся. За мить вони почули нові завивання й рикання. Потвор, певно, цього разу було набагато більше.
— Готуйтеся! Вони знову ідуть. Але стріляти лише за моєю командою! І пам’ятайте, краще цілитися одразу в голову, — прокричав Гелій.
Коли у світлі ліхтарів, які над головами чоловіків обома руками тримала Софія, знову з’явилися волохаті монстри, що страхітливо ревли і пересувалися кількаметровими стрибками, Григір несподівано опустив автомат і побіг уперед, підозріло нишпорячи у нетрях свого широкого пончо.
— Стій! Ти куди? Григоре, ти здурів, чи що? — крикнув Іван.
— Чекайте, друзяки, зараз Григір Заливаха раз і назавжди зупинить цих упирів! Ану, гидотні щури, скуштуйте ось це! — із цими словами він витяг з-під пончо велетенську зв’язку старовинних ручних гранат на довгих дерев’яних ручках, смикнув за мотузку, якою були з’єднані їхні запали, і жбурнув у саму гущавину потвор, які хижо вигинали спини й ревіли від збудження, бризкаючи слиною із вищирених зубастих пащ. Григір щодуху кинувся назад, обома руками затуляючи вуха під своїм широким крислатим капелюхом. За мить тунельне повітря розкололося від потужного вибуху. Все довкола освітилося рожевим полум’ям. Друзі попадали на землю, пригинаючись від уламків рейок, грудок землі, дерева і розірваних мутантів. Тунелем поповзла щільна завіса пилу і диму.
Коли трохи стихло і пилюка вляглася, вони підняли голови. Потвор більше не було. Попереду у тунелі вивищувався суцільний завал. Шляху вперед тепер не існувало.