— А ти, Григоре, виявляється, полюбляєш сюрпризи! — мовив Гелій, підходячи до великої купи каміння, землі і заліза. — Мутантів ти знищив, молодець. Але і шляху вперед ми тепер не маємо, адже ми так і не дісталися до другого перехрестя.
— Хе-хе. Зате на душі вже якось спокійніше… Цікаво, що ж то були за монстри? — сказав Григір, отрушуючи своє пончо.
— Поблизу цих тунелів є вугільні шахти. Люди казали, що кілька років тому у них завалило одразу кілька змін шахтарів, але вони вижили і пристосувалися до умов життя під землею. Можливо, це були саме вони, хто зна?
— І що ж нам тепер робити? — спитала Софія, притискаючи до себе дітей.
— Вихід один — повернутися до першого перехрестя, а там вже вибрати інший шлях. На жаль, тут, під землею, немає зв’язку з підпіллям, тому ми мусимо діяти далі самостійно. А ти, Григоре, наступного разу порадься з нами, — відповів Гелій і рушив назад.
— Не було часу на поради. Інколи я теж мушу ухвалювати швидкі рішення. Ні, ви тільки скажіть, хіба я неправильно вчинив?
Вони повернулися на перше роздоріжжя і вирішили все-таки звернути праворуч у надії, що ця дорога рано, чи пізно виведе їх до виходу в Світи. Повільно і обережно просуваючись уперед, десь за двадцять хвилин вони опинилися у великій просторій залі, посеред якої на рейках стояв старовинний паротяг із високою чорною трубою. Високо над ним світилася величенька діра у стелі, крізь яку пробивалося яскраве сонячне проміння. Підійшовши до локомотива, друзі почали з усіх боків оглядати його. Гелій видерся на самісіньку трубу і раптом схвильовано крикнув:
— Тут є зв’язок! Зараз я повідомлю Рема про наше становище!
Кілька хвилин він розмовляв по своєму телефону, потім довго слухав, що йому говорили у відповідь, і, нарешті, спустився до друзів.
— Значить так. Ситуація складна, оскільки ми втратили єдиний шлях, щоб вийти до Світів. Ми маємо ще один вихід, доволі примарний, але все-таки… Ми мусимо завести цей паротяг. Якщо це вдасться, він довезе нас до старої шахти, звідки є ліфт нагору. Це буде трохи осторонь від Світів, але там ми вже дійдемо пішки. Залишається єдине — повернути до життя цю стару руїну, — Гелій вдарив кулаком по обшивці локомотива, видобувши із його середини низьке протяжне гудіння.
— Але ж ми можемо й пішки піти по рейках і, рано чи пізно, вийти до того ліфта? — спитала Софія.
— Там далі, напевно, є розгалуження колій у різні боки. Цілком ймовірно, що паротяг останній раз їздив саме до потрібної нам шахти, оскільки там єдиний ліфт нагору. Тому стрілки мають бути переведені якраз у тому напрямку. Принаймні будемо на це сподіватися. До того ж іти пішки, як ви вже бачили, вкрай небезпечно, а якщо ми повернемо до життя цю махину, потворам буде набагато складніше напасти на нас, чи не так?
— А я колись керував подібною штукенцією. Давно це було і далеко звідси. Правда, працював я на ній зовсім недовго, допоки ми не зіштовхнулися з іншим потягом. Довелося мені піти і з тієї роботи, — замислено протягнув Григір.
— Григоре! У тебе є шанс знову проїхатися на справжньому потязі! Ти зможеш згадати, як це робиться? — вигукнув Іван.
— Ну… Давно це було… Напевно, я не зможу.
— Григоре, любий! Задля усіх нас, задля порятунку Іванового рукопису, задля цих бідолашних дітей, заради нашої нещасної країни, заради майбутнього казок, спробуйте відновити це в пам’яті! Ми всі вас про це благаємо! — Софія узяла товстуна за руку і лагідно зазирнула йому в очі.
Григір знітився.
— Я не знаю… Я не зможу… Це дурниці…
— Послухай, сусіде. Ми вже подолали таку далеку і небезпечну путь, ми багато чого пережили разом за цей час. Нам залишився, можливо, останній ривок до мети. І зараз усе в твоїх руках. Ніхто із нас не вміє керувати цієї штукою. А ти вмієш. Ти просто трішки забув, як це робиться, ось і все. Але ми всі допоможемо тобі, ми будемо поруч і неодмінно справимося з цим спільними зусиллями! Ти лише спробуй. Я впевнений, що все у тебе вийде! — Іван поглянув на друзів і поставив ногу на приступку до кабіни. Рішуче піднявшись наверх, він крикнув:
— Хіба розумно втрачати такий чудовий шанс — проїхатися на старовинному потязі? Я б потім собі не вибачив цього. Сміливіше, друзі! Нас чекає нова дорога!
Гелій допоміг дітям і Софії піднятися в кабіну потяга. Внизу залишився стояти тільки Григір. Врешті, підвівши очі на друзів, він повільно всміхнувся і його очі засвітилися теплом і добротою. Він схопився за поруччя і видерся нагору, важко дихаючи і щокроку озираючись униз.