Іван із Гелієм знайшли біля топки купу вугілля та дві лопати і заходилися розпалювати вогонь. Григір несміливо став до керма потяга і обережно його погладив. Потім запалив великий ліхтар на кабіні, й тунель попереду одразу освітився дивними жовтими спалахами. Врешті Григір зробив кілька якихось таємних маніпуляцій і потяг раптово ожив. У топці вже палав радісний вогонь, а Іван з Гелієм продовжували хвацько працювати лопатами. Софія сміялася з їхніх білосніжних усмішок на чорних обличчях. І ось старовинний паротяг здригнувся і поволі рушив із місця, скрегочучи, зітхаючи, стогнучи і важко віддихуючись через трубу. Він дедалі більше розганявся і невдовзі вже набрав потрібну швидкість. Вони їхали тунелем по старих рейках і по черзі задоволено визирали із кабіни.
— Скільки нам приблизно їхати? — гукнув Григір до Гелія.
— Десь близько півгодини! Наприкінці там має бути кільце. Дивись, не пропусти!
Потяг все набирав швидкість, а Григір вже упевнено кермував паротягом, заклопотано поглядаючи то у бокові вікна, то на кочегарів, то на Софію. Врешті він гукнув до Івана:
— Досить топити! Треба зменшувати хід! Я бачу попереду кільце.
Жало засвітив ліхтарик і обережно спустився в тунель. Різкий і відразливий трупний сморід вдарив йому в обличчя, але він, трохи зморщившись, лише пришвидшив кроки. Раптом десь далеко попереду Жало почув дивні звуки, ніби гуркотіння потяга. Він зупинився і уважно прислухався. Так, він не помилився: десь там, у глибині тунелю, на пристойній швидкості їхав потяг. Жало приклав вухо до рейки. Тепер він вже знав напевно, в якому напрямку рухається поїзд. Жало випростався і, вже не криючись, розмашистими кроками пішов уперед.
Локомотив востаннє позіхнув, випустив угору чорний клубок диму і зупинився у глухому куті. Друзі по черзі спустилися на землю.
— Молодець, Григоре, ти все-таки зробив це! Ми пишаємося тобою! — сказав Іван і поплескав Заливаху по плечі.
— Я був не сам. Ви всі брали у цьому участь. А я лише весь цей час думав про те, як би кудись знову не врізатися, — пробурмотів Григір.
Тим часом Гелій обдивився все довкола і покликав друзів до старезної дерев’яної відкритої платформи з двома великими колесами по боках, на які були намотані іржаві і в декількох місцях надірвані троси.
— Ось той ліфт, про який казав Рем. Нам треба туди, — він посвітив ліхтариком угору, але його світла не вистачало, аби побачити вихід із штольні.
— Невже ми поїдемо так високо на цій, вочевидь, дуже хисткій конструкції? Це ж справжній подарунок для самовбивць! — кволо пробурмотів Григір.
— У нас немає вибору. Треба швидше підійматися нагору.
Чоловіки обстежили механізм ліфту і дійшли висновку, що він цілком справний, але, все одно, підійматися треба вкрай обережно, оскільки днище платформи прогнило і могло будь-якої миті провалитися. Вони по черзі завантажилися на неї, Григір — з одного боку, Іван з Гелієм з другого взялися за ручки коліс і почали їх крутити, поволі підіймаючи ліфт догори. Софія з дітьми стояла посередині платформи і двома ліхтарями освітлювала все довкола. Внизу повільно холонув і ще пускав з труби сизуватий димок древній паротяг.
Ліфт зупинився посеред старого дерев’яного барака, крізь шпарини у стінах якого пробивалося проміння. Коли Григір останнім зійшов із хисткої платформи, троси неприємно і жалібно заскрипіли, застогнали, ліфт смикнувся, задрижав і різко обірвався у темне провалля шахти. Постоявши над ним у глибокій задумі ще кілька секунд, друзі роззирнулися навкруги, знайшли двері й вийшли назовні. Примруживши очі від різкого світла, вони кілька хвилин стояли поруч із бараком, обдивляючись місцевість довкола. Це був ліс, завалений м’яким пухнастим снігом, без доріг і стежок, навіть без натяку на людську присутність. Лише мертва зловісна тиша наповнювала його.
Гелій поглянув на компас. Потім, вказавши напрямок рукою, першим рушив неторканою білою ковдрою, залишаючи позаду себе вервечку глибоких слідів. Продираючись крізь сухі ламкі гілки та чіпкі колючі кущі, вони натужно торували собі шлях, вгрузали по пояс у заметах, падали, борсалися в снігу, допомагали одне одному піднятися. Врешті-решт вийшли на берег замерзлої ріки, на протилежному боці якої чорніли квадрати високих, схожих одна на одну, будівель. Це і були Світи.
На відстані кількох сотень метрів праворуч від них виднівся міст через ріку. Але, підійшовши ближче до нього, вони помітили невелике суденце, що примерзло у кризі якраз під мостом. Перезирнувшись, вони зупинилися у нерішучості.