— Йти по мосту дуже небезпечно — там можуть бути патрулі і охорона, — сказав Гелій Гармидер. — Йти по кризі — теж, бо ми не знаємо, наскільки вона товста. Пропоную йти в напрямку того човна. Судячи із усього, він там тримається дуже міцно, значить, і нас цей лід витримає.
Погодившись на його пропозицію, вони обережно ступили на кригу. Злегка притрушена снігом, вона була доволі товстою і спокійно витримувала вісьмох людей. Поволі просуваючись замерзлою рікою, вони безпечно дісталися до суденця.
За допомогою ліхтаря Жало оглянув залізничне кільце, штольню, старовинний паротяг, який ще не охолонув після недавньої поїздки, а також уламки дерев’яної платформи ліфта, яким, вочевидь, втікачі дісталися нагору. Жало натягнув на обидві долоні й на носки чобіт спеціально зігнуті й гострі залізні кігті, за допомогою яких досить легко учепився у вологу і слизьку стіну. Поволі він підіймався все вище і вище, аж поки його велика лиса голова не визирнула поміж розірваних тросів із ліфтової шахти нагорі. Знявши кігті, він вийшов на яскраве сонячне світло, яке виблискувало і спалахувало золотом на снігу. Лише свіжі людські сліди свідчили про те, що в цьому тривожно-тихому місці хтось нещодавно був.
Григір Заливаха постукав прутом по доволі високому борту суденця і сторожко прислухався. Друзі обійшли його з усіх боків і вже хотіли рушити далі, коли з його корми несподівано визирнуло заросле довгою сивою бородою і скуйовдженим волоссям обличчя діда. Уважно подивившись на непроханих гостей, дідуган зробив переляканий вираз і раптово зник, а натомість вони почули зсередини човна дивні схлипування і голосіння. За кілька секунд старий знову з’явився, тепер вже на носі суденця, і заволав:
— Навіщо ви привели їх сюди?!! Навіщо? — після цих слів він знову зник.
Потім із борту на лід впали мотузяні сходи і вдягнений у брудне лахміття дід незграбно спустився вниз. Шкутильгаючи, він підбіг до дітей, які з усіх боків обступили Софію, уважно оглянув кожного з них і настрахано відсахнувся.
— Давнє пророцтво справдилося! Вони тут! Тепер начувайтеся, живі й мертві. Я, Сивий Мрець, кажу вам: ці діти мають змінити світ! Це вони, це точно вони, отже, настав кінець усьому! Давнє пророцтво здійснюється!
Із цими словами він видерся на борт суденця і вже звідти загукав:
— Бійтеся дітей, які схожі на живих, але насправді мертві! Коли їхні тіла й душі знову з’єднаються, зло отримає небачену силу, і не знайдеться жодного, хто міг би протистояти йому. Хіба тільки той, хто любить по-справжньому. Але любов вмерла разом із казкою. Якщо хтось захоче побороти це зло, йому потрібно спочатку відчути любов, справжню і єдину, потім відродити казку, повернути її людям, і вже тоді ставати на двобій зі злом! Лише тоді! — дід знову сховався, але за кілька секунд здійнявся над бортом зі старовинним мушкетом в руках.
— Геть! Ідіть геть звідси! Облиште мене! Геть!
Він рішуче підняв зброю і прицілився в них, тому друзі змушені були поспіхом відійти подалі від суденця. І навіть вже на другому березі вони ще чули хрипкі крики і прокльони дивного дідугана. Відсапуючись, вони сіли на каміння під деревами. Софія уважно поглянула на дітей. Вперше за весь час їхньої подорожі вони підвели голови і дивилися на дорослих спокійними і холодними поглядами. Дві дівчинки і два хлопчики, приблизно одного віку, були ніби рідні брати й сестри. Їхні очі — водночас колючі й м’які, порожні й сповнені глибини, байдужі й пристрасні, злі й добрі — здавалися незвичайними, навіть нелюдськими. Єдине, що чітко читалося в них — вони належать людям, які готові змінити світ.
Раптово перший із хлопчиків заговорив, повільно, із притиском вимовляючи кожне слово:
— Зараз ви розгублені й не відаєте, що робити далі, як жити і до чого прагнути. Тому ми хочемо дати вам підказку. Ми розкажемо вам одну історію.
— Вона дуже важлива, тому ти, письменнику, впиши її до свого зошита, — продовжила світловолоса дівчинка.
— Це знадобиться тобі, коли ти спробуєш відновити казки, — вимовив другий хлопчик.
— А хто ми такі — зло чи добро, ви самі з’ясуєте, коли відчуєте любов, — сказала друга дівчинка…
Коли похоронна процесія з неймовірним скреготом і відразливим скрипом давно незмащених коліс зухвало в’їхала на Міст, із даху останнього фаетона зірвалися і впали під міст — прямо до нас під ноги — три дерев’яні ящики. Мабуть, були погано закріплені, — здогадалися ми.