Выбрать главу

Стівен Кінґ

 Кинь палити!

Поки той, кого Моррісон мав зустріти у міжнародному аеропорту імені Кеннеді, був ще у повітрі, чекаючи дозволу на посадку, він заглянув до бару й побачив біля прилавка знайоме обличчя.

— Джіммі? Джіммі Маккенн?

Це був він. Трохи поповнів відтоді, як торік вони бачилися на виставці в Атланті, але мав на диво бадьорий вигляд. У коледжі Джіммі був щуплим, блідим, носив великі окуляри в роговій оправі й безперестанно палив. Зараз він, мабуть, перейшов на контактні лінзи.

— Дік Моррісон?

— Так. Чудово виглядаєш, Джіммі.

Вони потиснули один одному руки.

— Ти теж, — сказав Маккенн, але Моррісон знав, що це неправда. Він надто багато працював, надто багато їв і дуже багато палив. — Що ти вип’єш?

— Бурбон з тоніком, — сказав Моррісон. Він охопив ногами високий стілець і запалив сигарету. — Когось зустрічаєш, Джіммі?

— Ні, лечу до Майямі на нараду. Серйозний клієнт. Рахунки — шість мільйонів. Моє завдання — утримати його, бо ми мали великі витрати на підготовку до наступної весни.

— Ти й досі працюєш у фірмі “Крегер і Бартон”?

— Зараз виконую обов’язки віце-президента.

— Фантастика! Поздоровляю! І давно? — Намагаючись переконати себе, що то не черв’ячок заздрощів заворушився у його шлунку, а лише приступ згаги, Моррісон дістав протикислотні таблетки, кинув одну в рот і з хрускотом розгриз.

— З минулого серпня. Трапилося дещо, від чого змінилося все моє життя. — Він уважно подивився на Моррісона й ковтнув віскі. — Тобі може бути цікаво.

— Ну, звичайно, — теж ковтнувши віскі, що якраз принесли, сказав Моррісон, а сам подумав: “Боже мій! Джіммі Маккенн став віруючим”.

— Справи мої були гірше нікуди, — вів далі Маккенн, — складні стосунки з Шарон, від сердечного приступу помер батько, з’явився сухий кашель. А одного дня зі мною по-батьківськи поговорив Боббі Крегер. Ти пам’ятаєш, як це буває?

— Звичайно, — відказав Моррісон. Перед тим, як перейти до агентства “Мортон”, він півтора року працював у фірмі “Крегер і Бартон”, — “Або будьте в робочій формі, або забирайтесь геть”.

— Пам’ятаєш, — засміявся. Маккенн. — Ну, а на довершення всього, лікар сказав, що у мене початкова стадія виразки шлунка й мені слід кинути палити. — Маккенн насупився. — 3 тим же успіхом він міг порадити мені перестати дихати.

Моррісон, добре його розуміючи, кивнув. З огидою глянувши на свою сигарету, він загасив її, знаючи, що через п’ять хвилин запалить іншу, й запитав:

— І ти кинув палити?

— Кинув. Спочатку я не думав, що зможу, шахраював, як міг. Потім якось зустрів приятеля, який розповів мені про корпорацію на 46-й вулиці. Фахівці. Я подумав, що нічого не втрачаю, й поїхав. З того часу не палю.

— Вони що, напхали тебе ліками? — широко відкрив очі Моррісон.

— Ні. — Маккенн дістав гаманець і покопався в ньому. — Ось. Пам’ятаю, що десь була. — Він поклав на прилавок звичайну білу візитну картку.

Корпорація “Квіттерз” 1

Кинь витрачатися на куриво!

Іст, 46-та вулиця, 237

Лікування за попереднім записом

Візьми, якщо хочеш, — сказав він. — Там тебе вилікують. Гарантую.

—Як?

— Цього я сказати не можу.

— Ха! Чому?

— Це одна з умов контракту, який вони пропонують підписати. При зустрічі тобі все пояснять.

— Ти підписував контракт?

Маккенн кивнув.

— І тому…

— Так, саме тому, — посміхнувся Маккенн, а Моррісон подумав: “Ну ось, Джім Маккенн теж став самовдоволеною шельмою”.

— Що за таємнича корпорація? Чому я не нічого бачив про неї по телебаченню, на дошках оголошень, у журналах чи деінде?

— Їм вистачає тих клієнтів, які звертаються до них за чиєюсь порадою.

— Ти ж фахівець у галузі реклами, Джіммі. Невже ти цьому віриш?

— Вірю, — сказав Маккенн. — Вони виліковують дев’яносто вісім відсотків своїх клієнтів.

— Зачекай хвилину, — Моррісон жестом попросив іще віскі й запалив сигарету. — Тебе прив’язали й примусили палити доти, поки ти розпочав блювати?

— Ні.

— Дали тобі щось і тобі стає нудно, як тільки запалюєш…

— Ні, нічого такого. Поїдь і переконайся. — Він показав на сигарету Морріса. — Хіба сам ти у захваті від того, що палиш?

— Н-і-і, — але…

— Я кинув палити, і в мене все пішло по-новому, — сказав Маккенн. — Не певен, що так буде з кожним, але мої справи пішли на краще. Я краще став себе почувати, у мене хороші стосунки з Шарон, додалося сили, виріс, так би мовити, коефіцієнт працездатності.

— Цікаво. І все ж, не міг би ти сказати хоча б…

— Пробач, Діку. Ніяк не можу, — рішуче відказав Маккенн.

— Ти набув ваги?

— Навіть трохи забагато. — Моррісону здалося, що обличчя Джіммі Маккенна на якусь мить набуло мало не жорстокого вигляду. — Потім я її скинув і зараз майже в нормі. А колись же був худющий.

— Починається посадка на рейс № 206, вихід № 9, оголосив гучномовець.

— Мій літак, — сказав Маккенн, підводячись, і поклав на прилавок п’ять доларів. — Замов іще віскі, якщо бажаєш. І подумай, Дїку. Раджу тобі.

Пробираючись крізь натовп, Маккенн пішов до ескалаторів. Моррісон узяв картку, повагавшися, поклав її до свого гаманця й тут же про неї забув.

Картка випала з гаманця через місяць на прилавок іншого бару. Того дня він рано звільнився й відразу після обіду зайшов випити. Справи в агентстві “Мортон” були погані. Можна сказати — нікудишні.

Моррісон дав Генрі десять доларів за віскі, підняв і перечитав картку. 46-та вулиця — лише за два квартали. Стояв прохолодний сонячний день жовтня, і, може, просто для сміху…

Коли Генрі приніс решту, він допив віскі й пішов.

Корпорація “Квіттерз” містилася в новому будинку, де місячна орендна плата за службову площу була, мабуть, близькою до річної зарплати Моррісона. З довідника у вестибюлі виходило, що кімнати корпорації займають увесь поверх, а це означало гроші. Великі гроші.

Прямо з ліфта він потрапив до фойє з розкішним килимом на підлозі, а звідти до вишукано умебльованої приймальні, з широкого вікна якої було видно людський мурашник на вулиці внизу. На стільцях біля стін, устромивши погляди в журнали, сиділи троє чоловіків і одна жінка. З виду, всі вони були діловими людьми. Моррісон підійшов до столу.

— Це мені дав приятель, — сказав він, подаючи картку секретарці. — Гадаю, колишній ваш вихованець.

Вона усміхнулась і вклала в друкарську машинку анкету.

— Ваше прізвище, сер?

— Річард Моррісон.

Клац-клац-клац. Між іншим, майже нечутні клац машинки фірми ІБМ.

— Ваша адреса?

— Провулок Мейпл, 29, Клінтон, Нью-Йорк.

— Ви одружені?

— Так.

— Діти у вас є?

— Один син. — Він подумав про Елвіна й трохи спохмурнів. Правильніше було б не “один”, а “половина”. Його син був розумово відсталий і перебував у спеціальній школі в штаті Нью-Джерсі.

— Хто вам порадив до нас звернутися,містере Моррісон?

— Давній шкільний товариш Джеймз Маккенн.

— Добре. Зачекайте, будь ласка. Сьогодні у нас дуже завантажений день.

— Гаразд.

Моррісон сів між жінкою у строгому синьому костюмі та молодиком з короткими модними баками, одягненим у піджак з тканини в ялинку, й дістав сигарети, але, побачивши, що попільничок немає, сунув їх знову до кишені.

Нічого. Він потерпить до кінця цієї комедії й запалить, коли йтиме звідси. Може, навіть натрусить попелу на темно-бордові ворсисті килими, якщо його примусять довго чекати, а тим часом почав гортати примірники “Тайму”.

Покликали його за чверть години — після жінки в синьому костюмі. Він нестерпно хотів палити. Чоловік, який прийшов після нього, дістав портсигар, клацнувши, відкрив його, побачив, що немає попільничок і, як здалося Моррісону, з дещо винуватим виглядом знову сховав його. Від цього Моррісону трохи полегшало.

вернуться

1

 Квіттерз (англ. Quitters) — люди без витримки; люди, що пасують перед труднощами; боягузи; ледарі