– Не турбуйся, – посміхнулася Морена. – Я виманю його сюди. В моєму замку сила Єдиного не буде варта й пригорщі попелу. От тоді й вирішимо, що робити...
Велес здивовано звів брови.
– Ти впевнена, що він захоче по своїй волі сюди прийти?
– Сам же кажеш, що у смертних завше на першому місці жінка. От нею я його й приманю.
З подібним аргументом не міг не погодитися й Велес.
– Гм... Пастка з такою наживкою повинна спрацювати... Але раджу поквапитися. Нехай усе станеться, перш, ніж він усвідомить, ким може бути насправді.
– Згоден, це й справді може вдатися, – визнав і Перун. – І хоч Морена перешкодила тобі пояснити, чого варта ця, як її – Руженка, думаю, тепер нам усім слід на неї глянути.
Він плеснув у долоні, і чародійське дзеркало слухняно знялося зі стіни, а потім випливло на середину гридниці*.
– Покажи її, – не підвищуючи голосу, наказав Перун, і темний овал у ту ж мить розпогодився, а перед богами з’явився берег Лукви, густі верболози і ...
Обіпершись однією, правою, рукою на стовбур плакучої верби, спиною до них стояла молода нага жінка. Вона перехилилася через вузлуватий корінь і лівою, самими лише пучками пальців, намагалася вихопити з річки щось схоже на хустку чи плахту. Світле волосся її, як і віти дерева, мало що не торкалися води, на жаль, повністю закриваючи обличчя. Але й без того була в усій її постаті така природна грація і звабливість, що Велес мимоволі клацнув язиком.
– Годиться, – мусив визнати і Перун. – За такою прийде. Без сумніву... От лише, чи не вийде з тієї затії чогось гіршого?
– А ми у Книги спитаємо, – утрутився Велес. – От і буде привід програш віддати... Але спершу я б ще на орду глянув...
– Без мене, – підвівся з крісла Перун. – Від їх косооких, вишмарованих баранячим лоєм пик мене вже нудить... Я – ліпше подрімаю. Як набридне милуватися монголами – покличете. Або й обійдеться... Потім розкажете. Стомився я чогось. Скоріше б уже все скінчилося. Або безмежна влада, або повне забуття. Набридло перебиватися з квасу на воду. – Він розвернувся й, важко опираючись на двох повітруль, посунув геть.
Морена з Велесом провели його заклопотаними поглядами і здивовано перезирнулися.
– Химерить...
– А, не звертай уваги, – відмахнувся Велес. – Сама знаєш, що апатія на всіх нас час од часу накочується. Така вже плата за безсмертя... Краще на воїнів Саїн-хана помилуймося. І цього разу вже не на шахівниці.
Сини просторих безмежних степів не любили селищ і містечок. Хати, кліті, частокіл, – усе це обмежувало їм поле зору і дратувало. Але похмурий, зловісний ліс дратував їх ще більше. Тому, що ординці – боялися його. Незвичні для ока, замшілі суворі велетні, що закривали сонце, своїм диким видом нагадували їм край, де за легендами живуть лише кровожерні мангуси. Злі духи, які годуються кров’ю та душами монголів. Через те сотник передового чамбулу з тумена Бурунди-бегадура Мухта Юсум наказав своїм воїнам спинитися на ночівлю в щойно захопленому селищі.
Дерев’яні оселі все ще продовжували горіти, і дивні тіні, ніби вискакуючи із чорноти нічного лісу, навівали на марновірних степовиків почуття неспокою і тривоги.
Сотник був голодний, сердитий і невдоволений.
Голодний, бо взяті з собою припаси вичерпано, а в клітях захопленого селища виявилися порожні засіки. Усе добро, разом із жінками, худобою й дітьми, уруси сховали у безкрайньому лісі. Сердитий, бо самі вони чомусь вернулися назад і цілу добу вперто захищали нікому не потрібні порожні будівлі. До скону. А невдоволений, бо, понадіявшись на здобич, наказав воїнам не брати з табору зі собою полонянок. І мусив тепер коротати ніч у холодному наметі.
Мухта Юсум окликнув десятника Керима. Той поспішив до намету сотника і догідливо вклонився.
– Скільки було урусів?
– Майже півсотні.
– Скільки загинуло воїнів?
– Шестеро[2]...
– Чому так багато? – невдоволено звів брови сотник. – Шестеро загиблих і жодної здобичі. Тисяцький Муса Джаліль-огли буде сердитися!
– Уруський воїн засів на дереві і стріляти почав лише після того, як розпочалася битва. У спини задніх...
– Спіймали?
– Ні, він став перестрибувати з гілляки на гілляку, і наші лучники мусили вбити його, щоб не втік.
– Хіба не можна було лише поранити?
– Так і зробили, мій пане, – знову вклонився десятник, але, впавши з такої висоти, урус скрутив собі в’язи. І виявився молодою жінкою...
– Жінкою? – здивувався Мухта Юсум.
2