— Знову вірно!
— І ще, князю: «степові лицарі» й одягнені, і взуті, і ситі, і справою забезпечені; а це також важливо! Згадай, що говорили нам яничари османські, коли ми подорожували в тій землі: «Без війни навіть найшляхетніший воїн перетворюється на мерзенного грабіжника».
— Точно!..
— Не потрібно до ворожки ходити, щоб зрозуміти: ледве ти завершиш службу в царя Івана Васильовича й додому повернешся, як король Сигізмунд зустріне тебе, немов героя. Згадаєш іще мої слова, князю...
Замислившись над почутим, Вишневецький мимоволі потягнув вуздечку. Його кінь рвонув уперед, потім зупинився, здибився, замолотив у повітрі передніми копитами. Доки князь утихомирював скакуна, Охрім устиг наздогнати його, і вони знову поїхали поруч.
— Охріме, а все–таки скажи... Що подумають про мої метання прості люди?
Козак лише чубату маківку почухав, відповів же так:
— Думаю, простий люд тебе не засудить. Ти, князю, ні віру, ані землю свою не зрадив, для людей ти — визволитель і захисник. У казках і піснях поминати стануть, як ти голими руками міста татарські брав, із жменькою людей на бусурманів ходив, як фортецю на Хортиці будував, як козаки тебе любили за сміливість і вдачу неприборкану. А у волелюбного князя іншого пана, окрім себе самого й землі рідної, на якій народ багатостраждальний живе, споконвіку не бувало. І якщо польський король народ захищати не бажає, а татарський хан лише в рабство жене, чом би не піти на службу до московитів?.. От ти й пішов служити не заради наживи, а з необхідності.
— А чи варто служити такому незвичайному панові, як цар Іван Васильович?..
Вони обмінялися короткими багатозначущими поглядами.
— Час покаже, — ухильно мовив Охрім. — Зрозуміло, про царя московитів багато всякого патякають...
— Та й про мене теревенять чимало! — весело парирував Вишневецький.
— Не скажи, князю, не скажи... Це зовсім інше! Для того Бог і господарів різних на землі ставить, щоб челядники їм відповідні підбиралися.
— Ото ж бо, Охріме, ото ж бо! Тому я тепер і думаю: а чи не дорівняє мене поголосок до тих самих псарів, які Шуйського[48] до смерті затоптали перед світлими царевими очима?! Адже й вони, і я Іванові Васильовичу тепер разом служимо...
Козак зібрався щось заперечити, але Вишневецький лише рукою махнув:
— Стривай, Охріме, дай ще сказати. Чи знаєш ти, що в мене із царем перед самим від’їздом нашим бесіда таємна сталася?
— Знаю, звісно! Це коли ти із царських палат похмурішим від хмари чорної з’явився?
— Саме так. А чи знаєш, про що ми говорили?
— Звідки ж мені знати!..
Вишневецький озирнувся, перевіряючи, чи не доганяє їх хтось із козацького загону, схилився ближче до Охріма й мовив неголосно:
— Ми ж у Стамбул їздили, отож Іван Васильович розпитував мене у всіх подробицях, якими способами вони злочинців страчують! А дізнавшись про все, мовив мрійливо: «А я от хотів би поставити на площі величезний казан, щоб для перестраху зварити в ньому якогось негідника! А ще краще — одразу ж декількох. Одного, приміром, зварити б у воді, іншого — в олії, третього — у смолі... А може, виготовити сковороду величезну та й засмажити б когось на ній: нехай усі знають, чим чорти в пеклі грішників пригощають! А ти, Дмитрашко, не хотів би разом зі мною розважитися в отакий спосіб?»
— Так і запитав?.. — прошепотів козак, уражений почутим.
— Так і запитав.
— А ти, князю?..
— А я одразу ж у Белев зазбирався, щоб зібрати там дружину та й у похід на кримчаків відправитися. Мовляв, негоже мені царських підданих на сковороді смажити — краще оборону від бусурманів налагоджувати, це я вмію!
— А цар?..
— Цар посміхнувся хитро й мовив: «Ну що ж, Дмитрашко, йди собі з Богом у Белев свій, а потім і на кордони виїжджай, і за кордони! На кримчаки війною піти — це справа потрібна». На тім і порішили.
Якийсь час їхали мовчки, потім знову заговорив Вишневецький:
— Кажуть люди, що років сто тому чи й більше у Валахії правив господар Влад Драконович[49], який що лиходіїв лютих, що ворогів підступних, що людей вірних любив на палі саджати, а вже зі скількох шкіру здер, без рук залишив або просто голову із плечей стяв — тих і не порахувати зовсім! Отож, Охріме, здається мені, що московський цар Іван Васильович вирішив того самого валаського господаря Влада Драконовича перевершити в лютій жорстокості. Хоча й народ московський не простий: чув я, приміром, що років десять тому простолюдини вбили не когось, а рідного дядька свого владики[50].
48 Мається на увазі вбивство царськими псарями князя Андрія Шуйського, що сталося наприкінці 1543 року (див. Хронологічну таблицю).
49 Мається на увазі легендарний князь Влад ІІІ Цепеш на прізвисько Дракул(а) (1431—1476 рр.).
50 Мається на увазі Московське повстання 1547 року, коли москвичі, збурені кількома всеохоплюючими пожежами, жорстоко вбили дядю Івана Грозного — князя Юрія Глинського. На молодого царя ті події справили вкрай гнітюче враження, а його духівник — протопіп Сильвестр виголосив цього приводу викривальну промову.