Жага життя остаточно полишила стражницю.
Сонце нещадно припікало спину й потилицю, але це викликало всього лише слабеньку досаду, не більше. Настуся покірно чекала скорого кінця.
Нарешті свідомість покинула її...
І тут ворота відчинилися: прибула наступна партія бранців. Тоді з критого візка вийшла гарнесенька рабиня, на відміну від інших не скована. Більше того, до неї навіть був приставлений особистий служник у білосніжно–чистому одязі! Рухаючись плавно й велично, рабиня походила навколо візка, розминаючи затерплі ноги.
Тоді–то її увагою й заволоділо нерухоме тіло. Стерв’ятники сиділи неподалік від жертви, готові в будь–яку хвилину почати трапезу, але оскільки дотепер не приступили — отже, кинута в дорожню куряву нещасна й досі жива.
Справді, ось тіло ворухнулося, пролунав слабкий стогін, більше схожий на подих...
Як раптом виряджена в шовки рабиня здригнулася і щодуху кинулася до конаючої! За нею помчав слуга і стражники, що були поблизу.
— Олександрунька! Моя дорогенька подруженька! Я зараз!.. Я тут!..
Не звертаючи уваги на те, що її прекрасний одяг може забруднитися в пилюці, красуня притискала до пишних грудей ледь живу мученицю й, обливаючись рясними сльозами, повторювала одне й те саме:
— Хвала Богові! Хвала Богові! Хвала Богові!..
Підоспілі стражники не знали, як поводитися. Вони розуміли, що жінок потрібно якось роз’єднати; тільки от як?! Судячи з багатих убрань, рабиня була незвичайно дорогою, а присутність при ній слуги говорила про те, що задаток за неї вже отримано — причому, як видно, чималий!.. І от незважаючи на своє високе становище, ця дорога рабиня валяється в дорожній куряві, вчепившись у виснажене тіло, вже майже покинуте багатостраждальною душею...
— Пані, киньте її зараз же! Ви хочете служницю, так? То ми купимо вам будь–яку з них... з оцих!.. або он із тих!.. Будь–яку — ви чуєте?! Та хоч дві!.. Так хоч би навіть і три!.. Але тільки облиште це падло спокійно подихати!.. — кричав розгублений слуга, вказуючи на групки відібраних бранок.
— Не хочу ніякої іншої! Хочу оцю, тільки цю!!! Вона буде моєю служницею, ти чуєш?! — волала красуня, ридма ридаючи й повторюючи: — Олександрунько, Олександрунько, моя золота подруженько!.. Це ж я, Марисенька твоя! Пізнаєш?..
Вмираюча отямилась, але лише слабко стогнала: з одного боку, вона досадувала на те, що їй не дають сконати спокійно, з іншого ж — була щасливою тому, що бодай в останні хвилини життя до неї все–таки повернулося справжнє ім’я... хоча вона й не могла ніяк збагнути, хто ця прекрасна жінка! Здається, колись у минулому... і навіть в іншому світі, де зовсім не було страждань, саме лиш повне щастя...
Але ні, ні — не згадати!!! Занадто давно це було, занадто багато горя звалилося на неї одразу, і це геть–чисто змело усі спогади.
Тим часом стражники почали нову обережну спробу розняти жінок, проте ошатно вдягнена рабиня гримнула на них настільки люто, що вони миттю відскочили на доволі пристойну відстань.
— Ну що ж, пані, нехай буде по–вашому, — миролюбно пропхинькав підоспілий на ґвалт товстий євнух. — Дозвольте нам оглянути це падло, тоді ми визначимо, яку допомогу потрібно надати тій, у якій ви угледіли казна–яку цінність.
Однак рабиня нізащо не бажала відпускати тіло, вона тільки послабила обійми. Підійшов табіб[7], гидливо оголив помираючій жінці живіт, потім оглянув спину, розкрив рот, провів пальцями по зубах. В останню чергу оглянув рану на голові, довго морщився, кивав якимсь своїм думкам, однак зрештою наказав своїм людям перенести конаючу до фортеці, а сам попрямував до інших груп бранців.
Отак Настуся (яка виявилась раптом Олександрою... так–так, саме Олександрою!.. нарешті справжнє ім’я повернулося, і тепер вона спробує не забути його — якщо тільки залишиться живою) опинилася серед рабів, відібраних для постачання до султанського палацу. Її помили, переодягли, змастили обличчя й губи олією, натерли чимось грузлим і пахучим рану на голові, зверху наклали чисту пов’язку. Після цього помістили в окрему клітку, поклали на солому, причому зв’язувати руки тепер уже не стали. Тоді лише оглянути бранку прийшов євнух. Схвально зацокав язиком, мовив:
— Чьок гюзель[8]!
Це були перші турецькі слова, які вона зрозуміла без сторонньої допомоги. Отак буває в житті: ніколи не знаєш наперед, звідки до тебе прийде порятунок... Хоча чи порятунок?..
Тепер Олександра жила у своїй клітці, ранком і ввечері одержувала по невеличкому коржику, удень — по маленькому кувшинчику води. Ошатна рабиня, що звалася Марисенькою, більше не з’являлася. Тоді навіщо тримати тут її?! Не могли ж тюремники просто забути про неї... Та й, судячи з розмов на площі в день її чудесного порятунку, її вже купили як служницю для цієї самої Марисі!