Незабаром вона отямилася. Прохолодне морське повітря приємно голубило шкіру обличчя, наповнювало легені. На палубі їй полегшало, головний біль майже зовсім угамувався.
«Що ж зі мною таке? Що я тут роблю? І взагалі, хто я така?..» — запитувала себе бранка. Вона як і раніше не пам’ятала нічого з минулого життя. Тільки раптом відчула, що жахливо хоче пити. І ще відчула, що тут прохолодно... І чому так паморочиться в голові?! Чому земля хитається?! А що це плескотить зовсім поруч?! І від чого повітря таке сире, і чимось настільки дивно пахне?! Майже як у загадковому місці із назвою... із назвою... здається, Сиваш?!
Не розуміючи, що робить, Олександра щосили вигукнула:
— Води! Дайте пити!!!
— Ну от, хазяїне, чуєте, як вона репетує?! — схопився за голову слуга.
— Так–так, Акраме, дуже потужний і гарний голос! А який мелодійний...
Айваз на якийсь час про щось мрійливо замислився, коли ж слуга обережно торкнувся його руки — скоромовкою кинув:
— Ах, про що це я?.. Швидше, хлопчику, піди до неї, дай їй пити і будь ввічливим. Вона коштує набагато більше, ніж я думав спочатку. Можливо навіть, вона найкоштовніша з усієї потолочі, що ми веземо нині на продаж. На ось тобі...
І тут сталося неймовірне: пошукавши у речах, хазяїн простягнув слузі висушеного гарбузика, до країв наповненого живлющою вологою! Коли ж отетерілий від такої щедрості Акрам вийшов геть — кинув йому в спину:
— Ти говорив, що її треба утопити?.. Ич, розпорядник знайшовся! Та це ж не голос, це просто безцінний скарб...
Схоже, на відміну від слуги, хазяїн був зачарований голосом рудоволосої бісиці. Тим часом хлопчик прибіг до бранки, подав їй гарбузика з водою, попередив, звертаючись на ламаному русинському з деякою домішкою турецьких слів:
— Ти дурний дурень — нічого немає пити, немає жерти... Дурень, хіба так не можна... можна?.. Не можна так, не можна! Ось бардак[9], пити обережно. Тепер ти поганий, зовсім поганий, евет[10]... Пити, жерти, Акрам слухати, хазяїн слухати, або туди... море! Тонути!.. Дурень.
Олександра взяла заповітного гарбузика, зробила маленький ковток, потім ще і ще. Яке блаженство!!! Вода була зовсім не такою, як подавали в трюмі: та була затхлою й ледь солонуватою на смак, ця ж — чистою і свіжою.
— А поїсти даси? Я зовсім зголодніла і дуже змерзла...
— Акрам немає жерти, немає одягти. Акрам спати внизу, у трюм на підлога. Але Акрам бачити трюм рогожа. Ти дурень, але ти мати рогожа, евет. І мати старий сухий корж також. Акрам немає жерти вчора корж, але ти сьогодні жерти! Корж немає гьозлиме[11], корж учора, корж старий, корж сухий, але ти жерти корж зараз. Акрам добрий, евет!
— Давай, маля, неси свій коржик, і за рогожу дякую... Як по–вашому «дякую» буде?
— Тешакюр, — Акрам посміхнувся від вуха до вуха. Отже, він таки втихомирив цю руду бестію! Отже, він — справжній чоловік...
— Тешакюр! — повторила Олександра.
Хлопчик знову посміхнувся й кивнув.
— Ти добре знаєш нашу мову. Звідки?
— О–о–о! — Акрам вирячив очі й поважно надув щоки. — Хазяїн Акрам багато людин возити Стамбул сам володар правовірних! Татарський купець поганої... немає купець! Татарський купець — дурний дурень, бруд. Хазяїн Акрам справжній великий–великий купець, о–о–о! Акрам допомагати хазяїн, Акрам багато людин говорити, Акрам багато інший слово знати!
— А мене говорити по–вашому навчиш?
— Евет! — охоче кивнув хлопчик і кинувся за обіцяними дарунками. Незабаром бранка вже лежала на рогожі й гризла сухий корж. Сухарик був маленьким і трохи тхнув цвіллю, але в той момент здався їй надзвичайно смачним. Рогожка ж взагалі була м’якшою й теплішою від пухової ковдри! Тоді вона накрилася ганчіркою, згорнулася по–котячому в клубок і миттєво заснула. І ніколи їй не спалося так добре...
День минав за днем. Спілкуючися з купецьким слугою Акрамом, Олександра швидко освоювала турецьку мову. Щоденні прогулянки з трюму на палубу галери зробили свою справу: бранка потихеньку одужувала.
Галера з «живим товаром» наближалася до Босфору. На скелястих пагорбах, серед маслинових гаїв і струнких кипарисів лежала країна, де Олександрі, як і іншим привезеним рабиням, доведеться жити в неволі. Все тут чуже й ненависне — величні мечеті з високими мінаретами, прекрасні палаци з повітряними, немовби ширяючими високо над землею вежами, із зеленими квітучими садами й чудовими фонтанами. І хто знає: може, для одних ця країна навіки залишиться чужою, а для інших колись перетвориться на другу батьківщину?..