Тіло Сулеймана пронизав справжній переляк. Він згадав відвідування гробниці святого воїна Аюба: тут сивобородий старець, одягнений як жебрак, вручив володареві правовірних короткий кривий клинок дамаської сталі зі срібним руків’ям, всіяним дорогоцінними каменями. Старець був главою дервішського ордену Мавлані — святого братства, що підтримувало Османів від самого початку їхнього правління. Клинок же був Мечем Дому Османів! Одного разу взявши в руки цю символічну зброю, її в жодному разі не можна впустити...
Як високо піднісся він над іншими людьми!!! Став проводирем народу, сформованого розумом, волею й доблестю його предків. І, до речі, главою яничарів, серед яких не мав жодного друга! Сулейман одразу пригадав, як очолив війська, щоб взяти участь у похоронній процесії свого батька, а після поховання вимовив ритуальну фразу:
— Нехай побудують гробницю разом з мечеттю. При мечеті повинні бути лікарня для тих, хто нездужає, і притулок для прочан.
Потім додав від себе:
— І нехай буде побудована школа.
Раптово його охопило гірке почуття самотності й гостре бажання обійняти свою Гюльбехар, покрити поцілунками її гаряче тіло...
Однак що розуміє Махідевран у правлінні імперією?!
Побачити б обожнюваних синів...
Але це всього лише малі діти — вони йому не помічники!
А може, як у далекому дитинстві, прибігти до матері, не соромлячись заридати, зарившись у складки її просторого плаття?..
Теж не годиться.
Або все–таки побенкетувати з Ібрагімом, відвести душу, як у старі добрі часи намісництва в Манісі?
Знову не те!!!
Ні, не варто зараз навіть думати про подібні речі.
Сулейман відчував розгубленість і легкий переляк перед тягарем проблем, що звалилися на нього. Нікому не довіряючи таємних помислів, молодий правитель вирішив реформувати армію, а закон зробити найпершим із чотирьох життєво важливих принципів. Він буде володарювати в Османській імперії, керуючись новими правилами, і влада над спадщиною предків не буде втрачена! Зрештою, основоположний обов’язок правителя — годувати й утримувати сотні тисяч своїх вірнопідданих...
Маючи двадцять шість років, Сулейман у всій повноті відчув тягар великого владики. Але нічого, він поведе свій народ у Європу! Окрилений новим розумінням власної ролі в історії (хоча й внутрішньо побоюючись грандіозності завдань, які належало вирішити), молодий султан радів тому, що в перші (найважчі!) місяці правління ніхто не запідозрив його щиросердих метань, а отже і слабкості. У вухах бриніли слова Ібрагіма, які перегукувалися з його власними помислами: «Одна людина — одна ціль».
Втім, подумки Сулейман додавав нове — своє власне правило: «Мій народ — моя родина!»
У палаці закипіла робота, він скидався на караван–сарай в очікуванні дорогих гостей. Сам же правитель виходив до народу, вдягнувшись у нове розкішне вбрання із золотою вишивкою, — тому що піддані повинні запам’ятати його пишноту! Сулейман не жадав від людей забагато — всього лише розуміння... бо не хотів повторити долю батька, якого ніхто не розумів.
Отже, він — десятий султан Османів.
Висловлене ним слово має стати законом, якого повинні дотримуватися всі.
Його слова, слова султана Сулеймана (а отже, і кануни[26] Османської імперії), будуть справедливими!
Можливо, м’якими й добрими.
Можливо, суворими й жорстокими.
Але незмінно справедливими...
На практичне підтвердження настільки благих намірів його правління почалося з акту милосердя: цілий караван єгипетських купців був звільнений з полону без виплати грошової контрибуції. Повелителю правовірних було приємно вимовляти слова такого благодатного наказу, уявляти собі величезну радість і вдячність торговців до нього, настільки милостивого і шляхетного.
Потім, спостерігаючи за стражами біля палацових воріт, Сулейман згадав, що пообіцяв вручити яничарам подарунки, і зажадав зробити це якомога швидше. Оточення султана хутенько зметикувало, що довго й на самоті виношуючи рішення, правитель надалі діє швидко, немовби імпровізуючи.
Четвертий місяць від дня проголошення Сулеймана султаном спливав. Хоча імперія то тут, то там вибухала бунтами, у столиці життя налагоджувалося. Спадкоємець Селіма Явуза був сприйнятий армією й народом.
Ніхто з колишніх близьких людей не міг уже вплинути на султана, як колись: ні валіде, ні Ібрагім, ані навіть Гюльбехар. Лише одна страшна сила тепер керувала правителем, ім’я їй було — Османська імперія! Вона засмоктувала в себе Сулеймана, загрожувала поглинути без залишку...