Змагатися з усією імперією разом було безглуздо, тому відтепер Ібрагім мав піклуватися лише про одне: як би не відстати від Сулеймана, бути з ним разом й у добрі, і в злі! Ясна річ, поступаючись кращому товаришеві в усьому — він же султан!
Султан Сулейман Пишний...
Правитель же почувався невимушено тільки в колі родини — щоправда, при цьому не маючи можливості спертися навіть на свою ненаглядну Гюльбехар.
Він гостро потребував тверезо мислячого розумного порадника, який би не лабузнився перед ним, не намагався висміяти, не підлещувався й не прагнув вичавити якнайбільше благ особисто для себе.
До чого ж призведуть такі шукання десятого султана з роду Османів?..
Глава 7
ПОДАРОВАНА РАБИНЯ
Ібрагім повернувся від валіде в чудовому гуморі. Скарги слуг на нестерпну поведінку рудоволосої бісиці проігнорував, вирішивши не затьмарювати райдужного настрою, а просто наказав підготувати негідницю до від’їзду.
Раптом відбулося щось неймовірне: з боку гарему долинула... сумна пісня! Ібрагім не розумів слів, але інтуїтивно відчував, що йдеться про втрачене кохання. Чим довше звучав нестерпний голос рудоволосої бестії, тим сильніше дратувався Ібрагім. Він затикав вуха, але це не допомагало. На нього накочувалося щось таке...
Таке!..
Ібрагім згадав дитинство, рідну Паргу. Маленька похила рибацька хатинка, загублена серед густих маслинових гайків. На березі моря сидить світловолосий хлопчисько, схожий на маленького грецького божка, і гілочкою чистить зібрані раковини. Цей хлопчик — він, нинішній великий Ібрагім–ефенді, а тоді — вільний син рибалки. Як усе прекрасно!..
Але ні, піддаватися таким спогадам не хотілося. Не витримавши, він роздратовано покликав євнуха. Переляканий охоронець гарему миттю з’явився перед хазяїном.
— Сіде, втихомир мерзотницю! Я не маю сил слухати її...
Євнух кинувся виконувати наказ щодуху, але Ібрагім одразу ж знов окликнув його. Шмагати рудоволосу як мінімум нерозумно: по–перше, цим можна зіпсувати зовнішній вигляд подарунка для самої валіде, по–друге, пані Хафіза розумна й одразу ж второпає, що Ібрагім не зробив їй ласку, а просто вирішив позбутися норовливої рабині.
— Втихомир мерзотницю, але лише словами. Не чіпай — сліди залишаться...
— Ну то й що з того?! — євнуха здивувало таке м’якосердя хазяїна.
— Не твоя справа, Сіде! Вона повинна добре виглядати, ото й усього.
— Слухаюся, пане!
Євнух пішов. Через якийсь час пролунав уривчастий дикий регіт, зате спів припинився. Ібрагім полегшено зітхнув, приліг на ліжко і приготувався заснути, влаштувавшись якнайзручніше на подушках. Але тут знову пролунала пісня — тільки вже відчайдушно–весела. Грек знову викликав євнуха й запитав, що сталося тепер.
— Рабині–русинці нудно, — знизав плечима євнух.
— Ну, то нехай чимось займеться! Утихомир її, вона зводить мене з розуму.
— Та як же зупинити те, чого не можна зупинити?! — вереснув переляканий євнух. Очевидно, його також дратувала незвичайна поведінка рудоволосої бісиці.
— Добре, Сіде, приведи її до мене.
— Чи приготувати її до таїнства, о мій пане? — обличчя охоронця гарему розквітло хтивою посмішечкою.
— Ні, просто приведи, та скоріше.
— Добре, хазяїне, все буде виконано, як забажаєте!
Невільницю привели закутану з голови до ніг. Вона незграбно ступала по дорогих пухнастих перських килимах. Ібрагім кинув рабині подушку й кивнув. Вона присіла і втупилася просто в обличчя свого господаря величезними зеленими очищами.
— У нас не заведено, щоб жінка дивилася чоловікові в очі, — роздратовано процідив Ібрагім.
— Вибачте, пане, я не знала, — і невільниця потупилася.
«А вона не така вже й свавільна», — подумав Ібрагім, уголос же мовив:
— Як тебе звуть?
— Не пам’ятаю, пане.
— Як це не пам’ятаєш?!
— Не пам’ятаю, правда... У мене багато імен: Настуся, Марія, Русана... Або от іще — Олександра!
— Дивне ім’я для жінки. Олександром звали найславетнішого з воїнів... Ну що ж, назвемо тебе Роксоланою[27].
— Як буде завгодно панові.