У цілому ж гарем найбільше нагадував величезний мурашник, де поруч зі спальнями розміщалися трапезні, лазні, кімнати відпочинку[31], склади, кухні та інші підсобні приміщення, покликані створити зручності для мешканок. Всі ці будівлі потопали у величезних квіткових клумбах і фруктових садах. У спеку мешканки гарему гуляли по кипарисових алеях і насолоджувалися прохолодою від численних фонтанів.
Однак не слід думати, нібито мешканки гарему жили у лінощах: турбот в усіх було по горло! У їхні обов’язки входили збирання, прання, пошив і лагодження одягу, приготування їжі... У кожної мешканки гарему було своє чітко окреслене коло робіт, які вона була зобов’язана виконувати, кожна неухильно дотримувалася незліченної кількості твердих правил та інструкцій. У самої ж валіде багато часу йшло на ранковий туалет і догляд за зовнішністю, а також на збирання пліток і чуток, на плетиво інтриг та на найрізноманітніші підступи.
Марися (вона ж Нейше) обіймала й цілувала Роксолану, радісно примовляючи:
— Ну от, дорога Олександрунько, ми нарешті зустрілися знову! От і добре, от і славно. Як же нам пощастило! У нас сьогодні торжество...
Роксолана не слухала щебетуху, натомість напружено намагалася згадати, хто вона така — її загадкова рятівниця?! Але пам’ять не бажала підкорятися, ворота свідомості були зачинені намертво. У миттю розпухлій від болю голові виникали лише якісь натяки на спогади: літо... ліс... двоє дівчат збирають гриби... Але хто це?! Де це було?! Невже в тому загадковому Рогатині, назву якого, здається, вона вже запам’ятала досить добре?..
Ну, щодо Рогатина, припустимо, ще невідомо. Але от у Перекопі, якби не ця красуня, вона вже точно подохла би в куряві під палючим сонцем. То хто ж вона — її добрий янгол–охоронець?.. У далекому Перекопі вона називала саму себе Марисенькою, тут же її іменують Нейше. Втім, у неї самої вже онде скільки прізвиськ: Хуррем, Роксолана, Настуся, Олександра і ще... як там її називає рятівниця?.. Ну, так — Олександрунька!
У кімнату увійшла одна з гаремних управительок — тіточка Емель, що відразу ж поцікавилася:
— Чим це ви тут зайняті?
Нейше–Марися радісно заговорила:
— А ми, тіточко, готуємося до мого виступу! Я буду сьогодні танцювати, ви ж знаєте!..
— Ну що ж, Нейше, тоді готуйся до виступу. А от Роксолану я заберу, ми для початку до табіб–ханум навідаємось, а там видно буде.
І обернувшись до новенької, запитала:
— Що ти вмієш робити?
— О–о–о, моя золота подруженька Олександрунька вміє все: і шити, і вишивати, і лікувати, — знов защебетала жвава Марися–Нейше, не давши Роксолані й рота розкрити. — Ви знаєте, її тіточка Марта в нас у Рогатині є найзнаменитішою цілителькою! А які пиріжки пече — пальчики оближеш!.. А як співає наша Олександрунька — справжнє диво! Просто як соловейко весняний — от як!..
Роксолана слухала її, широко розкривши рота. Неясні тіні минулого з неймовірним зусиллям продиралися в шпарину ледь відкритих воріт пам’яті. Це породжувало нестерпний біль у потилиці. Настільки нестерпний, що нещасна зрештою змушена була опустити очі й утупитися на чисто вискоблену підлогу кімнати.
— Тіточко Емель, а нехай Олександруньку зі мною оселять, добре? — зненацька попросила Марися. — У моїй кімнаті місця для неї саме вистачить. Ну будь ласка!..
«Було б непогано! Я би потихеньку розпитала цю Нейше про наші рідні місця», — подумала Роксолана.
— Розселенням слуг не я займаюся, — заперечила тіточка Емель. Було видно, що ці слова великою мірою засмутили
Марисю. Тому управителька звернулася до Роксолани: — Ну що ж, підемо поки що зі мною, а далі побачимо.
Роксолана передала свій скромний вузлик в руки тіточці Емель і пішла за управителькою. Табіб–ханум ретельно оглянула нову служницю, потім покликала управительку й щось зашепотіла їй на вухо. Уважно вислухавши лікарку, та поцікавилася:
— Скажи–но, красуне, а скільки у тебе дітей?
— Скільки... кого?!
Питання виявилося геть несподіваним, тож Роксолана навіть відсахнулася. Тим паче що нова порція неясних натяків на спогади вдарила у потилицю з неймовірною силою, відгукнувшись нападом вибухового болю вже не тільки в голові, але й по всьому тілу.