Князі загомоніли всі разом, одностайно захоплюючись хитрістю пана Претвича. Поступово відновивши порядок, барський староста продовжив:
— Що ж, радий, що моя пропозиція вам сподобалася. Тепер давайте дещо уточнимо. Отже, я хотів би, щоб на стромовину пліт з порохом вивели люди князя Вишневецького...
— А чому це людям Вишневецького така повага, а не моїм, наприклад?
Усі запитально подивились на князя Сангушка, який насмілився перервати самого очільника. Однак пан Претвич і оком не моргнув, а продовжував говорити спокійно, розмірено:
— Ти, князю, не в образу тобі це сказано, не квапся поперед батька в пекло. Якщо я вирішив доручити прорив загородження людям Вишневецького — отже, є міркування, що його загін впорається із цим найкраще, його люди більше для цього завдання підходять, ніж твої, Федоре Андрійовичу. У тебе воїни запеклі, випробувані. Я їх і в обороні, і в наступі бачив, тому ти нам, Федоре Андрійовичу, тили забезпеч. Хто краще твоїх вояків із цим упорається?
— Це правда! Вірно говориш, воїни в мене загартовані...
— Ну, от бачиш! А тепер звикайте всі: мене слухати уважно, не переривати — як я сказав, так тому й бути! Похід наш тільки–но розпочинається, ми ще нічого путящого зробити не встигли. Тож давайте–но для початку повз Аслан–місто проскочимо, фортецями турецькими прогуляємося, а вже після завершення нашого походу і славу ділити станемо. І до речі!..
Тут барський староста зробив значну паузу, здійняв угору відстовбурчений вказівний палець правої руки й мовив переконливо:
— До речі, одна справа під гарматами Аслан–міста в море проскочити, не будучи обстріляними, і зовсім інша — неушкодженими назад за течією повернутися... От нехай по дорозі назад твої люди, Федоре Андрійовичу, і покажуть, на що здатні. Отоді ти першим після мене підеш. Згоден?
— Добре, згоден, — знехотя кивнув Сангушко. — Ти тільки, пане старосто, обіцянки своєї не забудь.
— Не забуду, не переймайся, — посміхнувся Претвич, потім повернувся до свого плану: — Отже, нехай перед самим заходом люди Вишневецького виведуть на стромовину навантажений порохом пліт, вітрило поставлять, а самі у воду пострибають і пливуть за плотом, тримаючись за кинуті у воду мотузки. І лише переконавшись, що пліт рухається прямо на ланцюгову загорожу, а не кудись убік, вони можуть кинути мотузки й повернути до правого берега. А там нехай затаяться й чекають: князь їх забере, коли наші чайки підуть звільненим від ланцюгів руслом.
Але це ще не все. Коли пліт на ланцюги напореться й порве їх, скільки зможе, нехай твої люди, Дмитре Івановичу, на березі шум і гамір здіймуть: тоді фортечний гарнізон вирішить, що це галасують на судні, що наштовхнулося на загорожу. Адже головне — це щоб кримчаки вогонь із гармат по плоту нашому відкрили!
— Пане старосто, дозволите слово мовити?
Цього разу очільника перервав Вишневецький. Вирішивши, що князь хоче уточнити якісь деталі плану, головне виконання якого лягало на його людей, Претвич коротко кивнув.
— Я хотів запитати пана старосту, а чом би нам для початку не взяти штурмом Аслан–місто? Чому ми намагаємося проскочити повз фортецю під покровом ночі, немов злодії якісь?
— Це все, що ти бажаєш знати, князю?
— Ну так... Людей для успішного штурму фортеці у нас вистачить, чого ж не скорити її?
Пан староста зміряв Вишневецького оцінюючим поглядом, підібгав губи й мовив стримано:
— Молодий ти ще, Дмитре Івановичу. Молодий і запальний, розважливо міркувати не вмієш, тому і пропонуєш Аслан–місто штурмувати, не продумавши добряче всіх наслідків такого кроку.
— Це не відповідь, пане старосто! То чому, все ж таки?..
Претвич кахикнув, пригладив акуратно підстрижені пшеничні вуса й мовив розважливо:
— Ну, по–перше, Аслан–місто — це не наша головна мета. Якщо ж станемо відволікатися на кожну малу перешкоду на нашому шляху, нічого путящого із цього не вийде. По–друге, ми справді можемо почати з узяття Аслан–міста, та якщо зробимо це негайно, то звістка про наш похід птахом полетить по всьому Кримському ханству й далі по всій імперії Османів. Полетить так, що не переженеш і навіть не наздоженеш! А це означає, що ми не зможемо з’явитися під стіни фортеці Озю[41] зненацька. Сам поміркуй, чи нам це потрібно?! Ну, а по–третє...
Тут пан староста замовк. Як пояснити всім цим молодим нетерплячим воякам, які так і сяють молодецтвом, що всі вони змушені діяти з оглядкою на державний інтерес королівства Польського! А тим часом, королеві Сигізмунду не потрібні взагалі ніякі неприємності на південно–східних межах його володінь... тим паче, отакі самовільні наскоки русинських князів на суміжний Крим... Невідомо ще, як відреагує Сигізмунд на нинішню вилазку! Може ж для перестраху й покарати ініціаторів...