Поза сумнівом, це все було, було колись із нею... і з її маленьким беззахисним синочком, передчасно загиблим лютою смертю!..
— Копил... тобто Прохор добре знав і мого батька, і мою матір, — пояснив тим часом Вишневецький і додав, кивнувши на двох інших старих челядників, упізнаних султаншею: — Євтихій і Захар також знавали моїх батьків, вони давно служать у нас.
Але тепер Роксолана слухала князя не надто уважно, уп’явшися поглядом у невеличкий ладний кинджальчик черкеської роботи, принесений молодим яничаром, за яким старечою ходою дріботів Прохор–Копил.
— Подайте його сюди, — коротко наказала султанша. Прийнявши з рук начальника охорони зброю, уважно оглянула його. Поза всяким сумнівом, це був він — той самий кинджал, що князь Іван Вишневецький разом з піхвами й черкеською сукнею подарував у далекому Рогатині тій молоденькій наївній дурепі, яку називав «коханою дружинонькою»! Подарував, а потім всупереч обуренню найдобрішої тіточки Марти й мовчазному протесту священика–батька вчив поводитися з ним. Отже, покійний князь від самого початку розумів, що юна попівна не захистить кинджальчиком нікого: ні себе, ні своїх рідних, ані їхнє дитинча... Розумів — але грався з нею!..
А після відомих подій князь Іван, таким чином, передарував кинджал, що повернувся до нього в руки, своїй новій дружині — тепер уже не якійсь там попівні, а високошляхетній княгині Анастасії Олізарівні! Й тепер його синок (між іншим, названий знову ж таки Дмитром, як і їхнє беззахисне немовля, убите князівськими служниками!) спеціально привіз цю штучку із собою до столиці Османської імперії як нагадування, бачте, про обов’язок перед вірнопідданими!..
Що ж, в одному він має рацію: борги потрібно повертати...
Втім, поза сумнівом, вірно також інше: у всьому побаченому й почутому варто спокійно розібратися, обміркувати все це як слід. Зараз емоції переповнюють її душу, а зопалу діяти не годиться. Так можна помилитися, невірно витлумачити щось... а цього допустити в жодному разі не можна!
Як там звуть цю трійцю старих челядників, які особисто знали і мамусю, й татуся ясновельможного князя Дмитра Вишневецького: Прохор–Копил, Євтихій і Захар? Що ж, треба запам’ятати... і надалі вже не забувати!..
— Подаруй мені цей кинджал, — зненацька попросила Роксолана.
— Але, велика володарко!..
Було очевидно, що князь не просто ошелешений несподіваним проханням, але й неприємно здивований. Що ж, його можна зрозуміти: дарувати султанші предмети, ніяк особисто з ним не пов’язані, — це одне, а от віддати в руки чужої жінки речове нагадування про батьків — зовсім інше!..
— А ти, князю, не поспішай обурюватися, а краще подумай от над чим: не дарма ж ти віз за тридев’ять земель цей кинджал, еге ж?! Може, ти зробив це саме для того, щоб піднести його мені в дарунок? Може, це доля?.. — вкрадливо мовила пані.
— Як знати, о велика володарко, як знати...
Вишневецький подумав трохи, але зрештою погодився:
— Либонь, ти права: це й справді кісмет[44]!
— Дякую тобі, князю, за настільки щедрий дарунок, — мовила султанша й додала ледь помітним шепітком: — Цей кинджал мені особливо дорогий...
Коли гості полишили палац, правителька викликала начальника особистої охорони й довго розмовляла з ним про щось, віддаючи чіткі розпорядження.
Князь же вирішив відзначити доволі вдалий, на його думку, прийом веселою хвацькою гульнею. А чого б не веселитися — адже Вишневецький досяг усіх поставлених перед собою цілей: з одного боку, віддав належну повагу султанові Сулейману Пишному і його дорогоцінній дружині за дієву участь у долі його родини, з іншого ж — відкрито й чесно заявив про свій намір дати гідну відсіч татарським загарбникам! Тому щиро радіти він мав повне право...
Смажене м’ясо, різноманітна риба, сири, рис, м’який запашний хліб і навіть відмінне вино (хоча й заборонене
Кораном, але завдяки зусиллям султанші його подавали на палацовому гостиному дворі спеціально для гостей–християн) — усе це люди князя знайшли удосталь у невеликому кабачку на гостиному дворі. Свято було в самому розпалі, коли з’явилися яничари. Втім, вони всього лише уважно подивилися на гуляк, одразу коротко вибачилися, відкланялися і зникли настільки ж раптово.
А на третій день, коли молодецька гульня почала потроху вщухати, Охрім доповів князеві, що зникли Прохор–Копил, Євтихій і Захар...
— Казав же я, що не треба було їх брати...
— Мабуть, Охріме, ти мав рацію, — заклопотано мовив Дмитро.