— З миром з’явився, з миром, — підтвердив Вишневецький, залишаючи імпровізований пліт.
— І хто ж ти будеш такий? Вибач, однак не в образу тобі хай буде сказано — не знаємо, як тебе величати...
— Князь Вишневецький я, Дмитро Іванович.
— Князь Вишневецький?.. Що ж, славетне ім’я! Поголос про твої подвиги дійшов і до нашого острова, — підтвердив кошовий.
— І не тільки поголос: років шість тому я ходив разом із князем на татарву, а керував у нашім поході барський староста Претвич, — пролунав голос із юрби.
Усі обернулися до промовця, у якому Дмитро Вишневецький справді упізнав одного з найманців. Здається, у тому славетному поході на фортецю Озю цей козак перебував під рукою покійного князя Федора Андрійовича Сангушка... Втім, головне, що ця людина нині упізнала неочікуваного гостя.
— І я тебе пам’ятаю, князю, — підтвердив старий і, очевидно, дуже шанований серед «степових лицарів» воїн. — Ти відвідував нас уже колись... щоправда, наскільки я пам’ятаю, нічого путящого з цього не вийшло: занадто молодим ти був і гарячим, говорив дивні речі, пропонував здійснити те, чого ще ніхто не робив... Втім, для таких, як ти, найнеймовірніше може стати звичайним.
— Що ж, добра людино, повідай нам, із чим з’явився цього разу! — сказавши це, кошовий зробив запрошувальний жест рукою.
— Повідай, князю, а ми вислухаємо! А може, й самі щось запропонуємо! — дружно підтримала отамана юрба.
«Степові лицарі» прийняли Вишневецького досить прихильно, по достоїнству оцінивши і його чималі військові заслуги, і якості химородника[46]. У свою чергу, князь переконався, що ці люди називають себе «степовими лицарями» аж ніяк не дарма: серед них справді було чимало молодших безземельних нащадків знатних князівських родин. Такі якості характеру, як любов до всіляких авантюр і природжена доблесть, не знаходячи виходу в мирному житті, гнали їх на скелястий острів посеред Дніпра. Тут ці люди ставали як мінімум видними воїнами, а ще частіше — вождями «степового лицарства», що культивувало вільнолюбство. Але оскільки в лицарському середовищі всі рівні, шляхетні прізвища поступово перетворювалися на хитромудрі прізвиська... До того ж, становище й повага в суворій козацькій ієрархії завойовувалися молодецтвом і хоробрістю, а не родовитістю.
Спільну мову вони знайшли дуже швидко.
— От бачу я, — почав Дмитро Вишневецький, — серед вас безліч синів з родин родовитих, відомих. Чому ж ви тут опинилися?
— Є серед нас і родовиті, твоя правда. Але краще тут голодувати, ніж на королівській службі жирувати! Ми люди вільні! — пролунало у відповідь.
— Є серед нас і втікачі! Не хочемо бути безправними й покірливими... — вторили інші голоси.
— А наше село ординці спалили, батьків і матерів поубивали, братів і сестер у рабство повели — от ми тут і опинилися! Не хочемо бути султанськими яничарами! Помстимося ординцям за кров і приниження, вільно дихати бусурманам не дамо!
— Та ти, князю, кажи прямо, чого хочеш? Різний люд тут зібрався, але всі рівні у правах і служити нікому не збираються, — підсумував кошовий. — Головне — честь молодецьку не заплямувати боягузтвом і зрадництвом. А в ратних справах нам рівних нема, бо втрачати нам нічого, окрім волі.
— Добре сказано! — трусонув головою Вишневецький. — А що б ви сказали, панове, якби хто запропонував вам створити власну державу?
— Яка така держава?! — здивувалися «степові лицарі».
— Вільна козацька держава, у якій усі були б по–братерськи рівними й підкорялися б тільки вождеві, вибраному зі свого ж середовища! Що скажете на це?..
— Воно б, мабуть, непогано... — непевно зазвучали по–одтнокі голоси. Але більша частина юрби мовчала, не відповів і кошовий. Втім, Вишневецький і не розраховував на швидку згоду «степових лицарів»:
— Вірно говорите, панове: держава — це добре, а своя вільна держава — просто чудово! Але що в державі головне?
— Імовірно, земля... — непевно мовив молодий воїн, що стояв неподалік від князя.
— Вірно кажеш! От у вас землі безліч — усе Дике поле між Литвою, Польщею, Кримом і Московією. Ця земля нічийна, тут одна лише сила — «степові лицарі»! Захистимо ж цю землю, еге ж?! Захистимо нашу землю, не щадячи живота свого?..
— Захистимо, князю, як же не захистити?! Якщо земля наша, звісно, захистимо!!! — тепер уже дружно ревонула юрба.
— А що іще головне в державі? — не вгамовувався Вишневецький.
— Правитель, — вимовив один зі старих сивочолих воїнів.
— Правильно! Ніхто не повинен управляти там, де живуть «степові лицарі»: ні князь, ні король, ні хан, ані султан — ніхто інший, окрім вибраної вами ж із вашого середовища людини! От як кошовий отаман...