— Так.
— Сьогодні ж паскудна погода, — осудливо кинув я, а Генрі додав, нібито турботливо:
— Ти промокла до нитки, Саро. Колись таки помреш від застуди.
У розмові банальна фраза з її народною мудрістю може часом забриніти ноткою фатуму. Та якби ми й знали, що Генрі сказав правду, то навряд чи хтось із нас щиро занепокоївся б тим, що Сара пробилася крізь наше роздратування, підозрілість і ненависть.
Розділ 2
Не знаю, скільки днів минуло. Повернувся давній неспокій, а в такому запамороченні рахувати дні не легше, ніж сліпому пильнувати за змінами освітлення. Чи то на сьомий день, чи то на двадцять перший я вирішив, що мені робити. Тепер, по трьох роках, туманно пригадую, як я сторожував на краю Коммону, видивлявся на оселю Майлзів здалеку — з берега ставка чи з-під портика церкви XVIII століття, сподіваючись, що двері відчиняться й зійде Сара добре помитими сходами, не пошкодженими бомбардуванням. Даремно сподівався. Погода змінилася — удень не дощило, уночі приморожувало, а двері дому, як та стрілка зіпсованого барометра, ані ворухнулись. Ніхто з них не виходив. Ні разу мені не стрівся Генрі. Мабуть, соромився того, що розповів мені, він-бо дуже зважає на традиції та умовності. Пишу останні слова, іронічно усміхаючись, хоч сам, щойно загляну вглиб себе, знаходжу тільки пошану й довіру до таких людей, чимось подібних до мирних сіл, які побачиш із вікна автомашини на шосе. Стільки спокою й відпочинку обіцяють ці стріхи й кам’яні стіни…
Пам’ятаю, у ті понурі дні чи тижні мені часто снилася Сара. Інколи я прокидався з болем, інколи з радістю. Коли думати про жінку весь день, не варто снити про неї вночі. Я пробував писати, але книжка не вдавалася; щодня виконував свою норму — п’ятсот слів, та персонажі ніяк не оживали. Ось такою великою мірою на роботу літератора впливає поверховість прожитих днів. Можеш заповнити весь час купівлею в крамницях, клопотом із податковою декларацією, принагідними балачками, а потік підсвідомості тече собі без змін, замість тебе вирішуючи твої проблеми й складаючи плани. Сидиш за столом, спустошений та пригнічений, — і враз бозна-звідки приходять слова, бозна-як виходять із глухого кута повороти сюжету. Допоміжну роботу виконано, коли ти спав, щось купував, з кимсь балакав. Однак підозрілість, ненависть і прагнення руйнувати залягають глибше, ніж думки про книжку, і підсвідомість впливає передусім на ці чуття. Ось так одного ранку я прокинувся, твердо знаючи, наче постановив це звечора, що нині піду до містера Савіджа.
Чудний це набір — кілька професій, які вимагають довіри людей. Той довіряється адвокатові, той — лікареві, а той, якщо він католик, — священикові. Сьогодні я додав до цього переліку ще й приватного детектива. Хибним виявилось уявлення Генрі про самого себе під пильним оком інших клієнтів. Тут було дві приймальні, і мене провели в одну з них. Навряд чи можна було сподіватися, що в цій конторі на Віґо-стрит душок плісняви в передпокої, характерний для адвокатського бюро, поєднається зі світським духом журналів, характерних для приймальні зубного лікаря. На столі лежали «Гарперз базар», «Лайф» і французькі журнали мод, а чоловік, що привів мене сюди, був трохи понад міру ґречний та елегантний. Підсунувши для мене стільця до каміна, він дуже обережно зачинив двері, і я почувся пацієнтом. Таким я й був — серйозно хворим, що потребував хваленої шокової терапії, аби вилікуватися від ревнощів.
Першою рисою образу містера Савіджа, що привернула мою увагу, була краватка — мабуть, відзнака якогось товариства однокашників. Другою — гладенько поголена й притрушена пудрою шкіра. Третьою рисою став лоб, що випинався з решток білявого волосся і яснів розумінням, співчуттям та готовністю прислужитися. Здоровкаючись, детектив якось дивно крутнув мені пальці. Мабуть, він масон. Якби я теж так крутнув, то, гадаю, міг би заробити знижку.
— Містере Бендрікс? — обізвався він. — Сядьте. Гадаю, у цьому кріслі вам буде найкомфортніше.
Поплескавши подушку крісла, він, повен турботи, стояв біля мене, поки я всідався. А тоді сів на стільці поряд крісла, наче мав пощупати мені пульс.
— Розкажіть мені все своїми словами, — сказав він.
Годі й уявити, чиїми ще словами я міг би послужитися. Я збентежився й засмутився, таж не по співчуття прийшов сюди, а по дієву допомогу, якщо кишеня дозволить заплатити за неї.
— Скільки ви берете за стеження? — спитав я.
Містер Савідж делікатно погладив свою смугасту краватку.
— Не хвилюйтеся, містере Бендрікс, — відповів він. — За таку вступну співбесіду я беру три гінеї, але якщо ви не захочете провадити справу далі, то нічого не візьму, жодного пенні. Знаєте, найкраща реклама — це вдоволений клієнт.