— Я Терен ле Генріх.
— Це добре що у нас ім'я однакові. Я прийшов сюди для обговорення
важливих питань.
— Йдіть за мною, обговоримо все в головній будівлі.
Вони разом пішли в перед незважаючи на десятки здивованих очей.
Проходячи повз будівлі, Генрі дивувався як місцева архітектура з'єднала
технологічну і місцеву культуру. Всі будівлі сильно відрізнялися від
будинків в цьому світі. "Об'єднати за такий короткий час дві різні культури"
— це питання не давало йому покою. Через пару хвилин, вони дійшли до
великого палацу з фонтанами на подвірку.
— Це ваше величносте… — сказав Терен Генрі, — верховна рада, тут
ми приймаємо важливі рішення. Як бачите, ми тут дуже добре освоїлись.
— Я в шоку. Це звичайно все класно, aле я щось не пам'ятаю, що давав
дозволи на колонізацію четвертого…
— Цей колоніальний проєкт зробила верхівка з Білої Орвії, але їх
керування було надто не ефективне, і наші люди силою перейняли
керування на себе.
Дійшовши до входу в палац, Терен відкрив двері перед королем й вони
зайшли.
В середині очікувано було просторно і гарно, Генріх не встиг
полюбуватися цією красою тому, що їхній шлях був по сходах на другий
поверх. Там вже їм відкрили двері до зали переговорів. В середині був
великий квадратний стіл, по краях стояли трони із золотого скла. Генрі
вибрав найбільший трон с краю і сів на нього.
— Ми не сподівались, що ви прийдете, — сказав Терен ле Генрі. —
якби ви нас попередили то я б зібрав раду.
— Ні, не треба нікого збирати, мені тебе одного хватає, твої справи в
Америці я ніколи не забуду.
— Ви знаєте хто я?
— Я згадав, ти був послом, а потім став міністром іншосвітніх справ.
— А про які "не забуваємі" справи, ви сказали?
— Та ладно, я тебе в перше бачу, просто на артфоні все прочитав про
тебе. Втік ти канєшно швидко від нас.
— Ви ж знаєте, нашу економіку поламали, я втік щоби той Рицарь не
засудив мене як інших високочиних політиків, ким я тоді класифікувався.
— Це все ясно, а ким тебе рахують місцеві жителі?
— Точно не міністром іншосвітніх справ, я для них, як… як король, просто інших людей вищих ніж я по рангу тут зовсім немає.
— Хм, а люди вже знають, що всесвітня економіка в нашому світі
розвалилась?
— Ні, ніхто ще не знає, а ті хто знає я заборонив про це розповідати, но знаєте як це буває, щось все— таки просочується, і тепер по всюди літає
міф, що ніби короля вбили, а Америки нашої більше не існує.
— І як ви стримуєте всіх від походу до дому? Нєбось карантином
дурите? — засміявся король.
— Ми заблокували всі комунальні та соціальні портали, і навіть
частинно телепортацію.
— А люди як на це реагують?
— А що нам робити, якщо по вашому прямому наказу всі портали в
третьому світі були знищені?! Портали з нашої сторони вже як сувеніри й
не більше.
— А точно... — Генріх в кутах душі частково пожалів про свій наказ.
— Ми розуміємо, що правда все одно, рано чи пізно буде відкрита, хочемо ми цього чи ні. — Спокійно сказав Терен.
— І що тоді?
— Тому ми й пробуємо повноцінно об'єднатися з Тархтарією, але
багато їхніх міністрів не хоче щоби наш район був відкритий.
— Стоп. — Генрі зробив тупе лице. — Як тоді вам вдалося район цей
ізолювати, ви ж не могли просто так сказати ніби прийшли з іншого світу.
— Ті люди із Білої Орвії, які перші почали тут облаштовуватися, зустрілися із якоюсь таємною організацією ЗЧС, вони з ними побалакали й
домовились, що всі люди із третього світу можуть тут жити при умові
повної ізоляції, аргументуючи це, що наші люди зовсім інакші, і всі наші
звичайні звички, справи та емоції для тутешніх жителів будуть незрозумілі, ну і приведуть до деградації, плюс імунітет не стандартний. Короче не дали
нам розвинутись. А хто ці ЗЧС, і як вони зробили такі технології у
примітивному тутешньому розвитку, я й сам гадки не маю.
Генрі посміхнувся почувши знайому назву.
— ЗЧС це секретна світова контрольна влада, а розшифровуються
вони як захисники четвертого світу.
— Чекайте но ваше величносте, а чого вас вони не перемістили до
нашого району? Ви ж типу також людина з іншою генетикою.
— Ай, це заплутана історія. — Генрі покрутив артфон в руках, і підняв
очі. — Мені вони погрожували у вигляді місцевої влади, а коли я плюнув на
їх погрози, вони дали натяк міністру оборони й пов'язали мене.
— А до того вам тут добре жилося чи як?
— Дуже добре, но не зовсім.