— Мені конче треба з вами поговорити. — Мокк намагався перекричати дзенькіт трамвая, що саме завертав за ріг. — Ходімо, зайдемо кудись, звідки ви не бачитимете цього триклятого будинку. Тут є невеличкий шинок. — Мокк показав рукою на перехід на Штокґасе, вкритий склепінням арки.
Ховаючись від вітру, що шаленів у вузьких вуличках біля ратуші, вони увійшли до шинку на Штокґасе, 10, на якому висіла вивіска «Шинок Петруске». У шинку було повно студентів, візників, злодіїв і злодюжок, яких наче вітром здмухнуло від вигляду Мокка. Для радника в цю хвилину важливим було не те, звідки вони його знали, а те, що вони звільнили один столик. Мокк зайняв за ним місце разом з Феллінґером і кивнув похмурому кельнерові, який свою роботу, очевидно, вважав карою господньою. Він похмуро поставив перед новими клієнтами дві склянки з паруючим грогом і повернувся за стійку, де втупив свій страдницький погляд у великий, наповнений каламутною рідиною, слоїк, у якому плавали оселедці, цибуля й інші закуски, які годі було розпізнати.
— Любий пане Мокку, — Феллінґер з помітним задоволенням смакував напій, що пахнув гвоздикою. — Я приніс вам астрологічний прогноз. Проаналізувавши ваші із дружиною космограми, я визначив декілька дат імовірного зачаття вашого нащадка. Перша з них настане за кілька днів.
— Дуже вам вдячний, — відповів Мокк. — Але повернімося до бриджа й будинку «Під Грифами»…
— Присягаюся, що я ніколи б вас… — Феллінґер не міг вимовити слова «ошукати». — Я б не посмів…
— Припиніть, — перебив його Мокк, — і розкажіть, чому вас так лякає будинок «Під Грифами».
— Уперше я побачив його на фотографії, — Феллінґер ковзнув поглядом по малюнках на стіні, сюжети яких були такими ж зрозумілими, як і вміст слоїка. — Я закінчив гімназію й збирався вивчати медицину в Бреслау. Оскільки я ніколи в цьому місті не був, мені хотілося дізнатися щось про нього. У магазині в Любані я побачив фотоальбом «Старе місто в Бреслау». Коли я побачив будинок «Під Грифами», то відчув напад панічного жаху й закрив альбом. Тоді я пережив déjà vu і зрозумів, що саме цей будинок я часто бачив у кошмарному сні. Мені часто снилося, що я від когось утікав широкими сходами, а коли вибігав нагору, на дах, і дивився униз, то бачив обриси великих білих птахів, і в мене починала паморочитися голова. Я не падав додолу, але це запаморочення перетворювалося на головний біль, від якого я тоді завжди прокидався. Тож коли я побачив це фото, то відчув, як мене огортає такий жах, що я полишив навіть думку про навчання в цьому місті. Ви ж знаєте, я вчився в Ляйпциґу й Берліні. Але два останні семестри я все таки провів у Бреслау, бо звідси мені було найближче до Любаня, де в страхітливих муках конав мій нині покійний батько. Одного разу я вийшов з винарні «Ламлі» й разом з кількома приятелями чекав на екіпаж. Я був добряче напідпитку, але ніколи не забуду того переляку, коли я збагнув, що стою під цим проклятим будинком. Товариші швидко дізналися про мої страхи й почали з мене глузувати. То вони мене забалакували й вели просто під цей будинок, то підкидали мені поштівки із зображенням цієї кам’яниці… Я намагався боротися із цим страхом за допомогою самогіпнозу. Все марно. От і все, пане раднику. Я просто боюся цього будинку.
Феллінґер допив рештки вина й почав змагатися з парасолею. Мокк знав, що запитання, з яким він хотів звернутися, поставить під сумнів його здоровий глузд, але не міг втриматися.
— Ви можете якось пояснити свій страх перед цим будинком? — запитав він, очікуючи кпинів з боку астролога, слів співчуття чи, у кращому випадку, повторення слів про безрезультатність самогіпнозу. Почуте його здивувало.
— Так, я можу пояснити це метемпсихозом чи переселенням душ. Очевидно, моя душа перебувала в тілі людини, що впала з цього будинку. Мої кошмари — це спогади з попереднього втілення.
Феллінґер одягнув капелюха й почав застібати пальто.
— Ви щось не договорюєте, — голос Мокка був так само привітним, як фабричний гудок, що скликає робітників на першу зміну. — Я нічого не тямлю в реінкарнації, але чудово бачу, коли хтось намагається щось замовчати. Улітку, здасться в липні, ми грали в бридж у Шааля. Ви, якісь двоє ваших знайомих, журналіст, викладач гімназії та я. Ми сиділи за тим самим столиком, що й нині, під вікном, і у вас не було жодних нападів страху. Я чудово пригадую ті три без козирів, які ви психологічно розіграли. У вас не було трефового затримання, а після якогось досить вдалого для вас вісту ви розіграли власне трефу. Суперники взяли, і не бажаючи грати в масть, яку ви начебто розробляли, пішли в бічну масть, і дозволили нам виграти цей божевільний контракт. Ви пригадуєте цей чудовий психологічний розіграш?