— Ти, сучий сину! Ти, хаме! — вереснула Софі. — Ти, мугиряка! Не роби цього, бо пошкодуєш!
Мокк зробив. А потім пошкодував.
Бреслау,
п'ятниця 2 грудня,
сьома година ранку
Мокк дуже шкодував. Він сидів голий у зачиненій на ключ спальні, біля холодної пічки й притискав до обличчя нічну сорочку Софі. Тканина була подерта в кількох місцях. Біля ніг Мокка лежав напахчений ясмином папір для листів, списаний круглим почерком.
Ти, негіднику й нікчемо, за те, що зґвалтував мене, ти відповіси на Божому суді. Зараз, за життя, ти лише втратиш свою нікчемну репутацію…
Він поклав на зім’яту постіль нічну сорочку дружини й роззирнувся по кімнаті. Дивився на порожній туалетний столик, на відчинену, оголену від одягу шафу, завіси якої нещодавно змастив Адальберт. Провів язиком по піднебінню. Воно не було сухим і шорстким. Учора вночі він не торкнувся алкоголю. Якби він напився, то не сидів би зараз біля пічки. Його язик не мандрував би ротовою порожниною в пошуках алкогольних спогадів. Він був би затиснений у зубах повішеного.
Ти, безплідний імпотенте, ти довго пам'ятатимеш цей день — 1 грудня 1927 року. Цього дня я закінчила писати свого щоденника, розпачливе волання про повагу до гідності дружини й жінки. Я докладно описала насильство, яке ти вчинив наді мною…
Мокк лежав на дивані й при світлі нічника придивлявся до кількох світлих волосин Софі, що їх він накрутив на палець. Перший ранок без дружини. Перший ранок без похмілля.
Він сповз із дивана на підлогу. Лежав на животі на пухнастому килимі й пригортав руками купу речей, яку Софі насипала, наче поховальне вогнище. Там були шуби, які на його прохання Софі одягала на голе тіло, коштовності, парфуми, навіть шовкові панчохи.
Мені не потрібні жодні твої подарунки. Це єдине, що ти можеш — відкривати свого гаманця й купувати собі пробачення й кохання. Але за моє ти більше не заплатиш.
Ти старий, жалюгідний алкоголіку, ти не міг задовольняти молодої жінки. Твій член замалий. Але в цьому місті є ті, хто міг мене вдовольнити. Ти й не уявляєш, скільки разів і яким чином я зазнавала тілесної втіхи цього тижня, який ти закінчив, ґвалтуючи мене. Тобі й уявити важко. Хочеш знати? Невдовзі довідаєшся про все із цього щоденника, який я потай видам, а мої друзі поширять його по всіх будинках розпусти Німеччини. Ти ще не знаєш, на що я здатна. Зі щоденника довідаєшся, скільки життя я висотала з Роберта, нашого колишнього служника.
Мокк притис обличчя до подушки, яку вчора кусала Софі. За свою кар’єру поліцейського він вів чотири справи, які стосувалися вбивства дружин. У трьох із них приводом для злочину було висміювання дружинами сексуальної неспроможності чоловіків. Жертви, знущаючись із малих розмірів чоловікового прутня, стверджували, що втіхи вони зазнавали в обіймах інших мужчин. Мокк перевірив ці розповіді. Це були без винятку вигадані історії, фантазії, остання зброя, по яку сягали ці вбиті жінки. Він пригадав собі безсоромні погляди, які кидав на Софі їхній колишній камердинер Роберт. Пригадував запах дружининих парфумів у кімнатці служника й запевнення камердинера, що це запах вуличної дівчини.
Кримінальний радник схопився за голову. Чи погрози Софі були зовсім безпідставними? Чи й справді вона написала щоденник, у якому є про «тілесні втіхи, яких вона зазнавала з іншими»? Це було б чтиво якраз для завсідників борделів, з їхніми специфічними смаками. Чи ці порнографічні фантазії були реальністю, а чи вигадками аристократки, яку принижував чоловік-плебей, мистецької натури, яку пригнічував брутальний міщанин, готової до материнства жінки, яку марно силував безплідний самець? На це запитання знала відповідь лише одна людина, яка минулого тижня мала стежити за кожним кроком Софі Мокк.
Бреслау,
п'ятниця 2 грудня,
восьма година ранку
Мокк вийшов з Головного вокзалу через задні двері. Пройшов повз дирекцію залізниці, проминув укриті інеєм дерева Тайхекпарку й перейшов через Ґустав-Фрайтаг-штрасе. Зупинився у сквері навпроти гімназії св. Єлизавети. Там він купив цигарки в кіоску й сів на вкриту памороззю лавку. Йому треба було перевести подих, пов’язати причини й наслідки.
Ти ніколи мене не знайдеш. Нарешті я вільна. Вільна від тебе й цієї смердючої сілезької провінції. Я від'їжджаю назавжди.