— А ці хлопці не повинні бути в школі? — поцікавився Мюльгауз, зиркнувши на годинника.
— Не знаю. Але знаю, що вони воліють бути на ковзанці, аніж під наглядом вчителя або п’яного батька, — Мокк витяг з кишені вовняну пов’язку й затулив нею вуха. — Ви про все знали. От звідки блискавично взявся детектив-професіонал з Берліна. Все це сталося всього кілька днів тому. Дружина втекла від мене, а тут уже й цей Кнюфер… Як ви довідались?
— Стіни мають вуха, Мокку, — трохи повагавшись, відповів Мюльгауз. — А найчутливіші вуха мають стіни маленького подвір’ячка за ганделиком Ґабі Зельт.
— Спасибі. Справді, буде краще, якщо її шукатиме хтось, кого вона не знає.
Обидва замовкли й примружилися від нещадних сонячних променів, що розтоплювали бурульки під дахом Слідчої в’язниці на Нойє-Ґраупнер-штрасе. Мокк глянув на анкету й витяг з кишені пальта гострого олівця. Швидкими рухами він наче оголив сутність своєї віроломної дружини. Почав від зовнішніх ознак.
«Вік: 24; зріст: 166 см; вага: близько 60 кг; колір волосся: світло-русяве; колір очей: зелені; особливі прикмети: великі груди».
Вони під’їжджали до Миколаївсього передмістя, яке століттями славилося храмами Афродити. Проминули казарми на Швайдніцер Штадтґрабен, Кеніґс-пляц й опинилися між шпиталем «Всіх Святих» і Арсеналом. Мокк дивився на анкету й пригадував минуле Софі: ось старий зубожілий барон з Пассау підкидає догори свою п’яту доню, ось ця п’ята доня, принцеса, татова мазунка, молиться в родинній капличці, а її русяве волосся зачесане у вигадливу корону, ось вона сидить на веранді, оповитій диким виноградом і тулиться обличчям до шерсті великого сенбернара.
«Місце народження: Пассау; акцент: ледь помітний баварський; віросповідання: римо-католицьке; релігійність: залишкова, обрядова; контакти з родичами: жодних; місце проживання родичів: Пассау, Мюнхен; контакти із друзями: барон Філіпп фон Гаґеншталь, аристократ, Елізабет Пфлюґер, скрипалька».
Мюльгауз і Мокк увійшли на брудне подвір’я на Бурґфельд. Мокк, який донедавна працював у Другому відділі бреславського Управління поліції, дуже добре знав, що власник одноповерхового будинку, перебудованого з колишньої каретні, надовго виїхав до Америки, винаймаючи віллу одному угорцеві, який мав різні справи з Віртом і Цупіцею. Передусім він робив гроші на старому, як світ, занятті.
У дверях будинку стояв кремезний поліцейський, одягнений у сіро-зелену шинелю. З розкритої кобури грізно стирчав маузер восьмого калібру. Побачивши Мюльгауза й Мокка, поліцейський приклав два пальці до дашка форменого кашкета, прикрашеного посередині багатокутною зіркою.
— Вахмістр Круммгельц із п’ятого відділку готовий до виконання наказів.
— Ви вільні, Круммгельце, — мовив Мюльгауз. — І мовчіть про те, що ви тут побачили. Справою займеться Комісія в справах убивств з Управління поліції.
— Я взагалі небалакучий, — серйозно відповів Круммгельц.
— Ось і добре, — Мюльгауз подав руку Круммгельцові й увійшов до будинку. На канапах і диванах сиділи дівчата в комбінаціях, пеньюарах і папільотках. По змучених очах однієї з них Мокк зауважив, що вона упізнала його. Елерс стояв на сходах і записував їхні свідчення. Втомленим голосом він повторював одні й ті ж сухі запитання й отримував відповіді, сповнені безнадійних епіфор: «Я спала. Не знаю», «Я ніколи про це не запитувала. Не знаю», «Це неможливо. Не знаю». «Не знаю, не знаю, — думки Мокка повернулися до наступних питань Кнюферової анкети. — Мовчазна вона чи балакуча, імпульсивна чи врівноважена… Я нічого не знаю про найближчу мені людину…»
Мюльгауз і Мокк простували вузьким коридором. Уздовж нього тягнулися двері, що були свідками численних людських принижень. Мюльгауз штовхнув одні з них.
«Знаю, напевне знаю, — Мокк втупився в наступні запитання, що мали пролити світло на складний психологічний світ його дружини. — Вона не розумна, натомість ревнива й брехлива… Ймовірно, вживає кокаїн. Вона гідна, щоб її кохали й убили. Протягом усіх спільно прожитих років я не помітив, що вона кокаїністка… Я просто її не знав, я знав лише мою ідеальну Софі, а не живу жінку із плоті й крові, яка — тут йому згадалася одна цитата — „Не є метеликом, що пурхає в рожевому тумані, і час від часу ходить у туалет“».