Мокк усміхнувся, кивнув головою, важко підвівся й сів біля вишуканого секретера дев’ятнадцятого століття, за яким Гартнерова секретарка зазвичай щоранку записувала розпорядження шефа. Гартнер поставив перед ним телефон і відчинив двері до секретарки.
— Панно Гаманн, — звернувся він до неї, вказуючи пальцем на Мокка. — Пан професор — мій співробітник і друг. Протягом кількох найближчих годин, а може, й днів, ми спільно працюватимемо над кількома науковими питаннями. Прошу вважати мій кабінет його кабінетом, а всі його розпорядження — моїми.
Панна Гаманн кивнула й усміхнулася до Мокка. Така ж усмішка, як і в Софі, але колір волосся інший. Мокк набрав номер Майнерера й перш ніж Гартнер встиг зачинити двері, кинув погляд на струнку постать і повний бюст панни Гаманн, а слова директора бібліотеки «усі його розпорядження» викликали в уяві непристойні й бурхливі сцени з ним самим і панною Гаманн у головних ролях.
— Майнерере, — буркнув Мокк, почувши характерний фальцет свого підлеглого. — Прошу прийти до Університетської бібліотеки на Занд-штрасе. У секретарки директора Гартнера, панни Гаманн, на вас чекатиме картонна папка із прізвищем адресата. Ви занесете її до готелю «Кенігсгоф» на Клаазен-штрасе. Незалежно від того, які розпорядження ви отримали від Мюльгауза, наказ стежити за Ервіном все ще в силі. За годину в мого небожа закінчаться уроки. Райнерт десь там біля вас? Ні? То прошу його знайти.
Отримавши від Майнерера швидку згоду, Мокк чекав на Райнерта.
— Попросіть до мене доктора Сметану, — із-за зачинених дверей лунав гучний баритон Гартнера. — І нехай він принесе із собою список виданих читачам книжок.
— Райнерте, добре, що ви на місці, — Мокк дивився на нотатки, записані своїм похилим почерком. — Ані на крок не полишайте князя Олексія фон Орлоффа. Ви не знаєте, хто це? Не маю часу вам пояснювати. Інформацію про нього знайдете на будь-якій тумбі з оголошеннями й у будь-якій газеті, також і в «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен» за той день, коли ми знайшли замурованого Ґельфрерта. Вашим напарником буде Кляйнфельд.
— Нехай Шпехт із відділу каталогів, — залунав Гартнерів голос, — принесе шухляди тематичного каталогу на слова «Бреслау», «Криміналістика», «Сілезія». Прошу замовити для мене телефонну розмову з директором Міської бібліотеки Теодором Штайном. Так, доктор Теодор Штайн. По обіді, увечері… будь-коли.
Мокк набрав черговий номер і швидко переконав молодика, аби той перервав важливі збори, на яких присутній радник Домаґалла.
— Щиро вітаю, Герберге, — мовив він, почувши ледь роздратований голос свого партнера по бриджу. — Я веду зараз важливу справу. Так, так, я знаю, що завалив тобі, але справа дуже термінова. Мені треба переглянути справи усіх сектантів, якими займалися твої люди. Особливо мене цікавить все про секту «Сепульхрум Мунді» та Олексія фон Орлоффа, який її очолює. Добре, занотуй… Не знаєш, як написати «Сепульхрум»? А що в тебе було з латини? Я так і гадав…
— З головного читального залу, — у голосі директора вчувалося збудження, — прошу негайно мені принести такі книжки: «Antiquitates Silesiсае» Бартезія і «Злочинний світ давнього Бреслау» Гаґена.
Мокк ізнову підняв трубку, але вже не віддавав наказів, а вислуховував Мюльгауза, який виговорював йому на підвищених тонах. За кілька хвилин він відсунув слухавку від вуха, а другою вільною рукою постукав цигаркою об стільницю. Коли голос на кілька секунд замовк, Мокк запалив цигарку й почав дивний діалог, у якому його лаконічні слова щомиті переривалися гнівними й майстерно побудованими фразами шефа.
— Так, я розумію, що повівся як нахаба, полишаючи збори… Це новий слід… Усе поясню завтра… Так, знаю, це останній шанс… Я зловживав вашим терпінням, пане директоре… Знаю… Буду завтра… О восьмій ранку… Так, неодмінно… Дякую й перепрошую…
Мокк поклав трубку й знову тепло подумав про Райнерта й Кляйнфельда. Вони нічого не сказали Мюльгаузові й пішли стежити за фон Орлоффим.
Гартнер саме закінчив віддавати розпорядження й увійшов до кабінету, несучи пальто й капелюх Мокка. За мить обидва рушили в бік дверей. Гартнер пропустив Мокка наперед і радісно всміхнувся до панни Гаманн. Його мрії про завиванець, схоже, збувалися.
Бреслау,
п’ятниця 9 грудня,
десята година вечора
Бреслау тонуло у м’якому пухові снігу. На Занд-штрасе було безвітряно й тихо. Часом долинав гуркіт якогось авто, зрідка дзвонили сани. Навіть дзенькіт останніх трамваїв, що сунули в бік Ноймаркт і Головної пошти, приглушувала м’яка заметіль. Вікна монастиря Норбертинців блищали привітним теплом. Мокк споглядав усе це з вікна старого монастиря Августинів на Піщаному острові, де знаходилася Університетська бібліотека. Він був далекий від настрою радісного святкового очікування, що його, здавалося, випромінювало ціле місто. Його не цікавили ані Піщаний міст, ані гімназія св. Матвія, ані Музей мінералогії. Його цікавили яскраві вогники ялинок у вікнах убогих кам’яниць на Рітґер-пляц, у яких втомлений працею батько, в очікуванні вечері відкладає люльку з дешевим тютюном і підкидає на колінах дітей, що радісно верещать, а їхні крики не дратують ані батька, ані матері. Підперезана смугастим фартухом, вона саме ставить на гарячу конфорку каструлю із супом для чоловіка. Щодня одне й те ж — крупник з вуджениною, задоволена, сита відрижка, поцілунок по вечері, повний диму рот, діти, яких із лайкою заганяють до купелі у величезній паруючій балії, їхні порожевілі від сну личка, чоловікові руки під важкою периною. Щодня одне й те ж — віра, надія, любов.