— Будь ласка, — охоронець в уніформі відхилив плюшеву портьєру, за якою виднілися двері до пекла.
Кнюфер підняв руку, вітаючи присутніх, і спустився широкими стрімкими сходами. За мить він опинився в оздобленому пурпуровим шовком приміщенні без вікон, заповненому прекрасними голими сиренами, які манили колисанням стегон, грудей, виспівуючи при цьому своє faites vos jeux. Але тієї, про яку він повсякчас думав, там не було. Кнюфер запалив сигару й став чекати. Тоді в його важкій голові залунав голос Мюльгауза: «Попереджаю тебе, що коли ти мене ошукуєш, то програєш не просто багато, як вони. Ти програєш усе».
Кнюфер був такий самий забобонний, як і будь-який азартний гравець. Відсутність Софі біля столу й голос Мюльгауза у вухах він сприйняв як застереження. Йому не слід грати на гроші, отримані від Мюльгауза, бо ці гроші він уже раз програв, учора, і видав на них вексель. Він мусить віддати їх фон Штітенкроттові, винайняти у Вісбадені якусь кімнату й протягом двох місяців не покидати міста, непомітно стежачи за Софі. Завдяки щасливому збігові обставин доручення Мюльгауза уже виконувалося, бо ж фон Штітенкротт успішно «ізолював» Софі на два місяці. Доля виконала Кнюферову роботу, і йому залишається стрибати від радощів і спокійно й весело проводити зимову відпустку на курорті Вісбаден. Але цю недовгу радість затьмарював деренчливий голос, що без угаву повторював: «Попереджаю тебе, що коли ти мене ошукуєш, то програєш не так багато, як вони. Ти програєш усе».
— Програєш усе, якщо хоч на мить втратиш Софі з очей, — сказав до себе Кнюфер і полишив таємне казино, де виспівували голі сирени-працівниці.
Вісбаден,
п’ятниця 16 грудня,
дев’ята година вечора
Фон Штітенкротт насилу тамував лють, що поступово охоплювала його. Він утупив оскаженілі, налиті кров’ю очі в Маркуса Віландта, який іронічно всміхаючись, випускав ніздрями кільця цигаркового диму, і примусив себе відповідати гречно:
— Любий пане Віландте, ви вже мені це пояснювали. Ви письменник і хотіли б описати психічний стан панни Лебетзайдер наступного дня потому, як ви висловилися, «коли її було спожито як додаткову нагороду в еротичній рулетці». Мене тішить, що ви так серйозно ставитеся до своєї праці, але зараз панна Лебетзайдер погано почувається й не бажає нікого бачити.
— Він її, мабуть, просто замучив у ліжку, — зауважив Віландт, — якщо цілу добу потому вона не в стані стояти біля столу.
Від апоплектичного удару фон Штітенкротта врятував телефонний дзвінок. Директор казино підняв слухавку, вислухав коротке повідомлення й верескнув:
— Давай його сюди, цього швейцара!
Двері відчинилися й до кімнати, заставленої бідермайєрівськими меблями, папороттю й пальмами, ввалилися троє міцно збудованих охоронців і невисокий швейцар в уніформі готелю «Нассауер Гоф».
— Прізвище! — вигукнув фон Штітенкротт, націляючи товстого вказівного пальця в груди швейцара.
— Цайссманн, Гельмут Цайссманн, — відповів той, намагаючись дивитися просто в очі своєму шефові. Він, вочевидь, страждав на хворобу Паркінсона.
— Говоріть, Цайссманне, — директор схопив швейцара за вузькі плечі, — кажіть усе.
— Пан Кнюфер прийшов до мене, — Цайссманна, непорушно застиглого в лещатах директорових рук, здавалося, палили вогняні іскри, що спадали з монокля шефа. — півгодини тому й запитав, чи пан Влоссок у себе. Я відповів йому правду, що той щойно повернувся. Тоді пан Кнюфер пішов до нього й все ще перебуває там.
— Вам відомо, що я розшукую Кнюфера за несплачений вексель?
— Так, відомо, — Цайссманн врешті зважився й підняв голову, що весь час сіпалася, а його сповнені сліз очі дивилися на побуряковіле від люті обличчя фон Штітенкротта. — Я довідався про це за п’ять хвилин перед тим. Тому я одразу подзвонив охоронцям. Двоє з них стоять зараз під Влоссоковими дверима.
— Ви діяли блискавично, Цайссманне, — монокль блиснув задоволено. — За це отримаєте відповідну винагороду. А зараз розкажіть мені все про мадам Лебетзайдер і Влоссока. Скільки разів ви їх сьогодні бачили?
— Двічі, — звільнившись від лещат, Цайссманн почувся вільніше й поляскав себе по кишенях брюк, наче чогось шукаючи. Письменник Віландт подав йому цигарку. — Двічі. Першого разу близько п’ятої ранку. Вона увійшла з паном Влоссоком до його номера. Біля дванадцятої пан Влоссок подзвонив мені й попрохав дізнатися розклад потягів до Бреслау. Я дізнався й передзвонив йому. Через три години, близько третьої, мадам Лебетзайдер вийшла з готелю. Здавалося, вона хоче погуляти парком. Близько п’ятої пан Влоссок зажадав принести обід, і я особисто його відніс до нього.