— Чи цей добродій, що був у мене нині вранці, — прошепотів він, — ще десь тут?
— Він тут уже кілька днів, — черниця скромно опустила погляд. — І не відходить від вас. Хіба що до туалету або покурити. Зараз він прийде. Ще щось?
Мокк хотів заперечно похитати головою, але пригадав собі про тріснутий шийний хребець. Отож він нічого не сказав, а черниця розтанула в білості лікарняного інтер’єру. Замість неї з’явився Мюльгауз, який грів змерзлі долоні об цибух люльки.
— О, ви знову прокинулися! — мовив він. — Сподіваюся, що ви більше не відреагуєте на чергове повернення до дійсності з такою огидою.
— До чого ж тут повертатися? — засопів Мокк, заплющуючи очі.
І перед ним постала зовсім інша картина: ніч, Мюльгауз спить на залізному лікарняному стільці, попіл із цибуха розсипався йому на жилет.
— Дякую вам, пане директоре, — Мокк відкрив очі, — за те, що ви тут, біля мене. Це як чергування біля мерця. Остання шана…
— Атож, я чергую біля вас, — повільно відповів Мюльгауз. — Як ваш друг і ваш начальник. Зрештою, одне не заважає іншому. Начальник хоче, аби ви повернулися на роботу. Друг вірить, що праця вас вилікує.
Мокк глянув на предмет у кутку кімнати. Це був латунний столик із двома поличками. На нижній стояв дзбанок з водою. На верхній — миска. Над мискою висіло дзеркальце. Столик був вигадливо оздоблений візерунком у вигляді скрипкових ключів. Той, хто його виготовив, напевно, був меломаном. На краю миски виднілася піна для гоління із чорними клаптями зголеного заросту. Мокк потер підборіддя й відчув, що воно гладеньке.
— Хто мене тут голить? — прошепотів він.
— Я, — відповів Мюльгауз. — Мені слід було стати перукарем. Із вашим обдертим підборіддям не кожен майстер зміг би впоратися.
— Чому? Чому ви мною так переймаєтеся? Я й так не повернуся. Бо навіщо? — пробурмотів Мокк.
— Ви чекаєте на відповідь начальника чи друга?
— Байдуже.
— Ви повернетеся до роботи й до дружини.
Мокк підвівся, незважаючи на біль, встав і схопився обіруч за корсет, наче збираючись стягти його через голову. Його ноги намагалися намацати черевики, а руки — вивільнитися з рукавів нічної сорочки. За мить він уже не міг змагатися з болем. Упав на ліжко й утупився в Мюльгауза. Той був трохи наляканий поведінкою підлеглого, і пригадав застереження лікаря, що пацієнта не можна дратувати. Тоді вирішив розповісти все.
— Послухайте, Мокку, — Мюльгауз гарячково приминав тютюн у люльці. — Три дні тому я говорив із Кнюфером. Він знайшов вашу дружину у Вісбадені, і сьогодні чи найпізніше завтра вона буде в Берліні. Там Кнюфер помістить її в квартирі, де якісь його приятельки стерегтимуть її вдень і вночі. Їй нічого не бракуватиме. Щойно ви завершите справу «убивці з календаря», ви заберете її з Берліна, й усе закінчиться. Ваша гіпотеза про повторюваність убивств доволі переконлива.
— І що тепер, Мюльгаузе? — Ще ніколи Мокк не звертався так до свого шефа. — Ви мене тримаєте в руках, га? Знайдіть, Мокку, «вбивцю з календаря», а я скажу вам, де ваша дружина, — він наслідував скрипучий голос Мюльгауза. Тоді знову схопився і сів на ліжку. — А тепер уважно вислухайте мене. Мені до сраки ця робота й цей гад, що вбиває алкоголіків, гітлерівців і скорумпованих політиків. Мене цікавить лише моя дружина, і зараз я підведусь, одягнуся й поїду до Берліна. Знайду Кнюфера, де б він не ховався, і він скаже мені, де Софі. Зрозуміло? Саме це я й зроблю.
— Ви забуваєте. — Мюльгауз схопився за останню рятівну соломинку, — що загинула ще й молода дівчина. Дівка, яка за кілька пфенігів робила все, що тільки забажалося такій сволоті як Ґайссен. А їй було лише дев’ятнадцять, і перш ніж її доконав би сифіліс, вона могла б ще трохи пожити…
— Та що мене обходять безіменні шльондри, — Мокк знову подзвонив по черницю. — Її навіть не запишеш у картотеку. Я їду по іншу шльондру… Я примушу її змінитися… Більше ніколи…
— І що, до дідька, ви зробите з нею, коли нарешті знайдете? — гаркнув Мюльгауз.
— Обійму її за шию, — спокійно відказав Мокк, — і попрохаю…
Увійшла черниця й почала заперечувати, коли пацієнт заявив їй про намір покинути лікарню. Її істеричне сопрано розтинало Мокків бас. Мюльгауз намагався в цьому галасі вхопитися за одну-єдину думку, що не давала йому спокою, яка мала переконати Мокка, що той геть неправий і дечого не врахував. Це не стосувалося Софі, яку Мокк хотів обійняти або задушити, це стосувалося сказаного Мокком перед тим, і те сказане не відповідало правді. Атож, він уже знав, чим переконати Мокка.