— Ми знайшли формуляр Міської бібліотеки, — Елерс підсунув під ніс Моккові шматок задрукованого паперу. — 10 вересня Ґельфрерт повернув книжку…
Мокк навіть не намагався пригадати назву книжки. Не збирався напружувати пам’ять. Він підійшов до Гартнерового столу й набрав номер Управління поліції. Телефоніст з’єднав його з Елерсом. Минуло кілька хвилин, перш ніж Елерс відшукав на столі Мокка справу Ґельфрерта. Він швидко втамував цікавість свого шефа. Мокк не поклав слухавку. Він глянув на книжку, яку вивчав Гартнер, і вголос прочитав назву.
— «Antiquitates Silesiacae» Бартезія?
— Саме так. Це вона, — почувся в слухавці голос Елерса. — Пане раднику, я знайшов на вашому столі течки комісії у справах моралі, які стосуються релігійних сект.
— Принесіть мені їх разом зі своїм рапортом, — Мокк поклав слухавку й усміхнувся до Гартнера. — Якби ж то цей Домаґалла був таким самим спритним у бриджі…
Бреслау,
понеділок 19 грудня,
десята година вечора
Мокк закінчив розповідь про результати своїх п’ятигодинних пошуків. Гартнер налив до келишків вишнівки Купфергаммера й подав один із них Моккові.
— Ви мали рацію. Випиймо за здобуті знання.
— Ми багато знаємо про давні злочини, про які цей шахрай розповідає у своїх проповідях, — Мокк підійшов до вікна й утупив погляд у темний пейзаж над Одером. Йому здавалося, що він чує, як крига треться об опори Піскового мосту. — Та невідомо, як із ним вчинити. Заарештувати його чи чекати, доки він почне діяти. Я на сто відсотків упевнений, що наш російський князь має незаперечне алібі. Та я не впевнений щодо багатьох інших дрібніших питань. Наприклад, як це можливо, що в Міській бібліотеці звичайному читачеві позичають стародрук вісімнадцятого століття, яким є «Antiquitates Silesiacae»…
— Перепрошую! — вигукнув Гартнер і влив до порожнього шлунка вміст келишка. — Я забув вам сказати… Ви були дуже зайняті, читаючи рапорти ваших підлеглих, коли швейцар Марон переказав мені звістку, передану через посильного директора Міської бібліотеки, Теодора Штайна. Директор пояснює, що дехто із читачів, які представляють якісь установи, можуть за умови високої застави позичати стародруки.
— Чудово, — буркнув Мокк. — Але яку заставу міг мати алкоголік Ґельфрерт і яку установу він представляв?
— Директор Штайн відповів лише на останнє запитання. Ґельфрерт був секретарем «Товариства шанувальників рідного сілезького краю».
— Приємно, що директор Штайн це перевірив.
— Не лише перевірив, — захоплений Гартнер саме вливав у себе ще один келишок. — Він також надіслав мені список членів цього товариства (так сталося, що він є його головою) і витяг з реєстру книговидач…
— Справді? Слухаю вас, пане докторе, продовжуйте…
— З нього випливає, що до Ґельфрерта із працею Бартезія ознайомилися вісім читачів. Усі вони мають незвичайні прізвища…
— А в чому полягає незвичайність?
— У тому, що вони мають прізвища історичних осіб.
— Я охоче із цими прізвищами ознайомлюся.
— Ви можете ознайомитися також з їхніми портретами. Усі вони висять у Леопольдівській залі нашої альма-матер…
— Не розумію, — Мокк крутив келишка й спостерігав, як краплини горілки спливають досередини. — Я нині трохи хворий, трохи сумний, трохи втомлений… Кажіть зрозуміліше.
— Якийсь читач або читачі брали «Antiquitates Silesiacae» Бартезія в читальному залі й записували у формулярі не власні прізвища, а прізвища видатних учених та благодійників нашого університету, прізвища осіб, чиї портрети прикрашають Леопольдівську залу. Хіба що ті читачі справді мали такі прізвища… Хіба що протягом останнього року до читальні Міської бібліотеки завітали Франц Вентцль, Петер Канізій, Йоганн Кармер і Карл фон Гойм, — Гартнер підійшов до Мокка і якусь мить придивлявся до кількох чорних птахів на крижині, що стрімко пливла річкою. — Вам буде що розповісти завтра обер-бургомістрові, якщо Мюльгаузові вдасться домовитися про вашу зустріч. Та випийте ж бо за закінчення гарного дня, якого вдалося так багато з’ясувати…