Він замовк і заходився коло прохололої риби.
— І що з ними робити? — Гартнер приголомшено вдивлявся у свого співрозмовника. — Не включати їх до групи?
— Звісно, включати, — Моккові в роті танув вугор у густому желе, — але для того, щоб уважно за ними спостерігати. Мої люди не зводитимуть з них очей. Як, зрештою, з усіх ваших експертів. Якщо вони мають щось спільне зі злочинами, то намагатимуться нас ошукати, подати іншу дату, щоб ми не змогли влаштувати засідку на жодного з них. Хтось муситиме щодня повільно й ретельно перевіряти результати їхньої праці… Таємно, поза годинами роботи групи… Та ще й зараз, перед святами…
— Моя дружина сьогодні виїжджає до Польщі, до своїх батьків, — усміхнувся Гартнер, закуривши пообідню цигарку. — Я повинен приєднатися до них у святвечір. Мені ще одне пиво, — сказав він до кельнера, який пританцьовуючи наблизився до їхнього столика. — Вам теж?
— Ні. — Моккові здавалося, що він чує чужий голос. — Два на сьогодні вистачить. Крім того, я йду на лекцію й не можу бути п’яним.
Бреслау,
вівторок 20 грудня,
шоста година пополудні
Пофарбовані в білий колір стіни аудиторії в «Бреславському моністичному товаристві» на Грюн-штрасе не вміщали всіх слухачів, які вірили в апокаліпсис або сумнівалися в ньому. Перші аплодували лекторові, що саме сходив на кафедру, другі зневажливо надимали губи або свистіли. Хоча Мокк чітко ототожнював себе із противниками апокаліпсису, він зі стриманим ентузіазмом аплодував і приглядався до публіки. Більшість цієї публіки складалася із жінок бальзаківського віку. Роздратовані й набурмосені, вони повсякчас повторювали слова «таке життя настало», що мало їх утвердити у власній ненависті до всього, що виходило за межі їхніх звичок і принципів. Нечисленні чоловіки, переважно пенсіонери, голосно сміялися, подумки повторюючи давно вже сформульовані закиди на адресу доповідача. Було ще кілька осіб з видимими ознаками психічної хвороби. Молодий чоловік, який затулявся коміром пошарпаного картатого пальта, весь час підносив руку, а що слова йому ніхто не давав, він рвучко сідав на стільця, зіщулювався, здіймав догори вузькі похилі плечі й відгороджувався від решти юрби стіною лютих поглядів. Якийсь сивуватий добродій з виразно семітською зовнішністю, що сидів біля Мокка, переглядав свої нотатки, зашифровані складною системою знаків, і кидав ласкаві погляди на сусіда, очікуючи виразів захоплення. Оскільки Мокк зберігав кам’яний вираз обличчя, цей чоловік зневажливо пирхнув і спробував зацікавити своїми таємничими записами сусідку, опасисту стару, чию багатоповерхову зачіску увінчував капелюшок розміром з вітрильник. У кутку, біля розпашілої печі, штовхалися двоє гімназистів у потертих мундирах із нерівними плямами від поту під пахвами. Мокк відчував, що вирізняється з-поміж публіки фон Орлоффа, тому він гарячково обмірковував, як йому замаскуватися. На щастя, усі погляди були спрямовані на Олексія фон Орлоффа.
Доповідач підніс руку й утихомирив аудиторію, що аплодувала й свистіла. Кошлата сива щетина обрамлювала округле плескате обличчя, увінчане монголоїдною складкою. Маленькі, хитрі очиці мандрували обличчями присутніх. Повільно. Від одного слухача до іншого. Коли його погляд затримався на Моккові, той вищирив зуби в захопленій посмішці. Добродій, що сидів поруч, відчув у сусідові братню душу й схилився до нього. Мокк слухав його з розумінням і кивав головою на знак схвалення. Подальші вирази симпатії радника перебив гучний вигук. В аудиторії залунав голос пророка.
— Істинно, браття мої, — загув глибокий бас. — Настає кінець. Гнів Господній затопить усіх, і від потопу врятуються лише праведники.
Матрона у вітрильнику на голові піднесла догори короткого пальця й ствердно покивала головою, а молодик, затулений пальтечком, крутнувся й перехрестив присутніх.