Выбрать главу

Він відкинув неприємні спогади про знущання з арештованої й почав думати про подальшу долю Інґе. Пригадав інший виклик, осінню ніч і крісло, у якому Арно Ґензеріх добровільно пішов із життя одразу потому, як побачив свою дружину, яка стрункими стегнами обіймала виголену голову атлета з цирку Буша.

Мокк зупинився між поверхами й відчинив вікно. Незважаючи на холод, він відчував, як струмочки поту спливають йому за хірургічний корсет. На маленькому подвір’ї біля газового ліхтаря ковзалися діти. Їхні радісні крики лякали зграї ворон, які окупували смітники, й змішувалися із двома скреготливими звуками. Перший з них видавав гострильник, який поставивши на подвір’ї свого верстата, гострив ножі, які невдовзі занурюватимуть у м’які животи святочних коропів. Інший скрегіт долинав від помпи. Дівчатко в залатаному пальтечку гойдалося на ній, наповнюючи відро, а її завеликі черевики стукали підошвами по втоптаному снігові в такт поскрипуванню заіржавілої водокачки. Зі старого, без даху, сараю в самому кутку подвір’я вибивався дим. Двійко дітей, переодягнених індіанцями, вкопали в долівку сараю чотири палиці, а потім розвісили на них полатану ковдру. Таким чином було споруджено вігвам, всередині якого палало вогнище. За кілька хвилин з вігваму долинули дикі крики червоношкірих.

Мокк піднімався сходами й відсвіжував у пам’яті інформацію про Інґе. Вернісажі, під час яких її прекрасне тіло було огорнуте самим оксамитом. Її коханці — представники усіх можливих професій, її еротизований образ, який не давав спати спокійним мешканцям Бреслау і її грубезна справа в картотеці архіву комісії з наркотиків, — усе це Мокк ретельно збирав у всіх закутках свого мозку, аби використати як зброю проти спритного суперника. Між поверхами нижче від дверей Інґе хтось стояв. Однією рукою радник сягнув по пістолет, другою запалив запальничку. Вогник освітив коридор. Мокк заховав старого вальтера до кишені, а вільну від його ваги руку подав чоловікові.

— Чудово, Майнерере, — видихнув Мокк. — Ви там, де й повинні бути.

Майнерер мовчки простягнув йому руку. У тиші зимового надвечір’я в сутінках сходової клітки чутні були жіночі стогони, яких не могли заглушити навіть крики індіанців. Ці звуки долинали з-за дверей Інґе Ґензеріх. До них додався голосний скрип пружин ліжка.

— Це мій небіж? — запитав Мокк. Не дочекавшись відповіді, він з турботою глянув на Майнерера. — Ви виглядаєте втомленим. Завтра ви вільні. Післязавтра прийдете до мене о восьмій на нараду… Ви добре впоралися із завданням. Я закриваю справу Ервіна Мокка. Віднині ви ведете з нами справу «календарного вбивці».

Не кажучи ані слова, Майнерер відвернувся й спустився сходами. Мокк і далі всміхався, думаючи про свого небожа, й прислухався далі. Минали хвилини, на сходах спалахувало світло, вбого одягнені мешканці будинку проходили повз Мокка, а один із них, старий залізничник, намагався його запитати, кого він тут шукає, але посвідчення поліцейського швидко вгамувало його цікавість. Жіночий голос кликав дітей додому, вечеряти, вигуки на подвір’ї втихли, замовкли стогони Інґе, не скреготіла більше помпа й гострильний верстат, не скрипіло ліжко, на якому Ервін Мокк ставав мужчиною.

Мокк натиснув на дзвоника й став чекати. Довго. Дуже довго. Врешті двері прочинилися, і Мокк побачив обличчя, яке часом снилося йому ночами як еринія, як докір сумління. Інґе знала, хто доводиться дядьком її новому коханцеві, отож Мокків візит не міг бути помилкою. Вона відчинила двері й увійшла до єдиної, як він пригадував, кімнати в цьому помешканні, залишаючи радника самого в темному передпокої. Мокк озирнувся навколо і з подивом помітив, що немає жодного мольберта. Він втягнув носом повітря й не відчув запаху фарб. Мокк здивувався ще більше, коли у величезній кімнаті, окрім страшенного безладу, не побачив нічого, що б свідчило про мистецьку професію господині помешкання. Ервін мовчки сидів на скрипучому ліжку, загорнувшись у простирадло, яке поволі ставало вологим від його поту.

— Як у вас тут гарно, пані Гензеріх, — мовив Мокк, сідаючи біля столу. Він ледве знайшов місце, щоб покласти лікті на всипаному недопалками столі. — Ви б не могли залишити нас на кілька хвилин удвох?

— Ні, — твердо заперечив Ервін. — Вона залишиться тут.

— Гаразд, — Мокк зняв пальто й капелюха. Оскільки покласти їх не було де, пальто він повісив собі на плече, а капелюха одяг на коліно. — То я скажу дуже коротко. У мене до тебе прохання. Не кидай гімназії. Ти один з кращих учнів. За кілька місяців випускні іспити. Склади їх і вивчай германістику чи ще щось, чого не сприймає твій батько…