K.: Я не є представником жодної з названих вами професій.
Дякую вам за розмову».
Мокк відклав газету й довго вдивлявся в портрет свого батька, що висів на стіні. Швець міцно зціплював зуби й уважно дивився на фотографа. Мокк поставив батькові вельми складне запитання й негайно отримав відповідь. Вона була такою, як він і очікував.
Альфред Зоммербродт із великим задоволенням поглинав сніданок із двох не круто зварених яєць і дивився на дружину, що хазяйнувала на кухні. Із таким самим задоволенням від оглядав чисто вимиту кухню й свій поліційний мундир, що висів на вішалці біля кухонних дверей, які одночасно були виходом з їхнього маленького помешкання позаду велосипедної крамниці Штангена на Требніцер-штрасе. Зоммерброд радів, що за хвилину він одягне свого мундира, шинель, кашкет, до паска прикріпить палицю, яка зараз лежала на великому електролічильнику, і стане, як і щодня, на Требніцер-пляц, аби керувати рухом. Його дружина раділа значно менше.
— Ніколи не дадуть тобі спокою, — сказала вона злісно.
— Люба, сьогодні дуже напружений передсвятковий день, — мовив Зоммербродт і замислився. Він пив кавовий напій і поплескував гладкий зад дружини, роздумуючи, чи не встигне він перед виходом ще раз її вшанувати. Стукання у двері вибило йому з голови еротичні забаганки. Дружина відчинила, й тієї ж миті її штовхнули так, що вона сіла на стіл. Старенький стіл небезпечно захитався. Чашка з кавою підстрибнула, й кава вихлюпнулася на сорочку Зоммербродта. Той розлючено кинувся на двох прибульців, але дуло вальтера швидко змусило його втихомиритися. Обидва чоловіки мали обв’язані хустками обличчя. Один з них витяг наручники й запропонував пані Зоммербродт підійти до нього ближче. Коли вона це зробила, він прикував її до труби, що з’єднувала лічильник зі стіною. Поліцейського під дулом пістолета попросили зробити те саме. Його вагання швидко вщухло, коли вальтер з’явився також у руці другого чоловіка. За мить Зоммербродт стояв на колінах поруч із дружиною, прикутий до тієї самої труби. Перший нападник підсунув їм два стільці, а сам всівся на столі й почав безтурботно вимахувати ногами. Другий чоловік роздягся до білизни й натягнув на себе формені сорочку й кашкет. За мить він стягнув із Зоммербродта штани й натяг їх на свої худі стегна. Припасувавши палицю до паска, він вийшов із помешкання. Той, що залишився, підкинув дров у вогонь і поставив на конфорці великий чайник.
Бреслау,
четвер 22 грудня,
друга година пополудні
Біля в’язниці попереднього затримання на Шубрюкке зупинився великий новий «горх 303», з якого вийшло троє чоловіків. Вони увійшли в похмурий будинок, показали посвідчення охоронцеві й почали підніматися на другий поверх до кабінету чергового офіцера.
— Хто з вас професор Нісванд? — запитав черговий.
— Це я, — відказав сивуватий чоловік у яскравій краватці.
— Бачу, не лише я чергую перед святами, — всміхнувся черговий офіцер. — Якби якийсь із психів надумав…
— Вони хворі, а не психи, — сухо зауважив професор.
— А ви довірені особи начальника поліції Вільгельма Кляйбемера, — тон голосу офіцера свідчив, що зауваження Нісванда не справило на нього жодного враження. — Для супроводу в’язня під час перевезення, еге ж? Прошу показати наказ.
Двоє чоловіків кивнули. Один з них витяг із внутрішньої кишені піджака конверт і подав черговому. Той відкрив й неголосно прочитав:
— Таємна інструкція в справі перевезення в’язня Фріца Роберта для психіатричної експертизи… Ага, добре… Гаразд… Підпис, ф’ю-ф’ю-ф’ю… Сам начальник поліції Кляйбемер.
Черговий заховав інструкцію до шухляди письмового стола й підняв слухавку.
— Говорить Есмюллер, — буркнув він. — Негайно доставити Роберта до виходу С. Так. Дотримуватися особливої обережності. Так, чекатиме професор Нісванд, який огляне в’язня у своєму кабінеті на Айнбаум-штрасе. — Він замислено глянув на присутніх у кімнаті. — Панове, до восьмої години в’язень ваш.
Бреслау,
четвер 22 грудня,
пів на третю пополудні