— Вам що? — прощебетала касирка, коли дійшла моя черга.
— Порцію лагмана.
— Хліб берете?
— Ні.
— Тридцять вісім копійок. — Дівчина простягнула мені чек.
Я подав їй дві монетки по двадцять копійок. Махнув рукою:
— Здачі не треба.
Дівчина поклала переді мною дві копійки.
— Беріть свої гроші. Пригодяться.
Узявши лагман, я сів трохи осторонь, намірився їсти. Не встиг піднести ложку до рота, як до мого стола підійшов поважний чоловік. В одній руці він ніс тарілку з котлетами, у другій — з шавлею.
— Вільно?
— Будь ласка.
Чоловік сів навпроти мене. Когось він дуже нагадував мені. Кого ж це? Стривай, стривай… Довга локшина лагмана мало не застряла у мене в горлі: це ж… це ж викапаний Янгок-кари, мій «наставник» на «святому місці», якого я допомагав викрити. Я ще раз поглянув на свого сусіда. Ні-і, у Янгока-кари була довга широка борода, в руках — чотки, на голові — чалма з корзину завбільшки. Щоправда, я бачив його і в іншій личині, коли він був чисто виголений, при краватці і в капелюсі. Але ж скільки років минуло. Ні-ні! Це інша людина, я помилився. І вигляд такий чесний-пречесний…
— Тьху! — пирхнув чоловік, гучно вдаривши ложкою по тарілці. — І це називається їжа!
— Сказати правду, я теж сиджу, не можу з'їсти свого обіду, — підняв я голову. — Не лагман, а помиї.
— Просив їх дати котлет, а вони, схоже, підсунули мені підмочені скибки хліба, — обурювався далі сусід.
— А в лагмані січене м'ясо замінили баклажанами, — докинув і я дровець у вогонь.
— Крадь, крадь, але ж знай міру, шахраю! — уже геть виходив із себе мій сусід.
Так, слово за словом, ми перемили кісточки директорові кафе, кухареві, навіть бідну охлялу касирку не обминули.
— От ви — співробітник міліції, — продовжував обурюватися мій сусід, — скажіть мені, чому не вживають рішучих заходів проти цих злодіїв і хапуг?
— Чому ж, ми вживаємо…
— Ні, ніяких заходів ви не вживаєте, — наступав співрозмовник. — Одержите скаргу, почухаєте потилицю й покладете під сукно. І повз неподобства проходите, дивлячись убік.
— Ні! — спалахнув я і постукав ложкою по тарілці з недоїденим лагманом. — Я й прийшов сюди, щоб покласти край цим неподобствам!
— Ой, щось не віриться…
— Зараз повірите. Ось у кишені у мене скарга трудящих лежить.
— Отже, буде діло?
— Буде.
— Тоді ходімте зі мною. Тут є тихий куточок, де можна спокійно погомоніти.
Я дуже зрадів, що знайшов людину, яка допоможе мені. І це майже не здивувало мене. Адже я взагалі такий, везучий: як узявся за щось, то діло саме котиться вперед.
За загальною залою кафе була невеличка затишна кімнатка. Ми й увійшли до неї, і мій супутник зачинив за собою двері.
— Давайте спершу познайомимося: моє ім'я Адил, прізвище — Аббасов.
— Сержант Хашимджан Кузиєв.
— Дуже приємно, шановний Хашимджане. Я — найнещасніша людина в світі, дорогий, тому що я директор цього кафе.
— Що?! — Я мимохіть схопився з місця.
— Не бійтеся, — м'яко поклав нещасний директор пухлу руку мені на плече. — Я не маю наміру заважати вам виконувати свій обов'язок. Навпаки, хочу допомогти. Я, братику, дуже самотній, сам проти цілої зграї, цілої банди! Мені допомога потрібна, допоможіть мені. Шість місяців уже, як я тут директором, і всі шість місяців я марно б'юся над тим, щоб страва наша стала смачною. Але тут виявилися два кухарі, несусвітні мерзотники і пройдисвіти: один спеціаліст з національних страв, другий з європейських. Обидва вважаються головними. У кожного по п'ять помічників, отже, п'ять вірних підручних. Кажуть, де зібралося десять шайтанів, там нема чого робити одному ангелу. Так і я: не можу справитися з ними. Нарешті не витримав: підмовив людей, які харчуються в нас, написати скаргу до Міської торговельної інспекції. Написали. А що з того? Хіба простою доганою їх приборкаєш?.. Товаришу сержант, можу я звіритися вам цілком?
— Кому ж вам довіряти, як не міліції?
— Спасибі, тисячу разів спасибі вам, дорогий. Я хочу вам доповісти, що ті кухарі, про яких я вам кажу, щоденно виносять звідси по сто карбованців у кишені. Помічники загрібають трохи менше, двадцять п'ять карбованців.
— Невже? — не повірив я.
— Свята правда, можу заприсягтися. Ці негідники здатні підкупити будь-кого. Боюся… пробачте, Хашимджане, всі ми люди… боюся, щоб вони і вас…
— Хашимджан Кузиєв не з тих, хто продається! — гостро перебив я директора, стукнувши кулаком по столу.