Кафе щойно відчинили. Зала порожня, як берег моря перед припливом. Тендітна касирка знічев'я рівняла напилочком нігті. Пройшли в директорський закапелок.
Адилова на місці не було. Полковник звелів буфетникові покликати кухаря Ураза Хайдарова. Цей хлопчина дуже схожий на буфетника: товста, з жирними складками, пика, опуклі телячі очиці весь час бігають. Коли говорить, дивиться у стелю.
— Уразбаю, ти й досі наполягаєш на тому, що сказав учора? — одразу перейшов до діла полковник.
— Я сказав правду, — прочитав Уразбай зі стелі.
— А очі кажуть: «неправду».
— А ви доведіть, що неправду.
— Отже ти дав Кузиєву сто карбованців?
— Так.
— Яка у тебе зарплата?
— Вісімдесят карбованців.
— Зарплата — вісімдесят. А як у тебе того дня опинилося в кишені сто карбованців?
— Я їх складав.
— Хотів щось купити?
— Телевізор.
— І давно складав ці гроші?
— З півроку.
— У яких купюрах були ті гроші, які ви дали хабарникові?
— Які були гроші?
— Так, якими? Десятками, п'ятірками, трояками чи карбованцями?
— Це, як його… зараз не пригадую.
— Півроку ти носив ці гроші при собі та так і не запам'ятав, у яких купюрах вони були? Слухай, Уразбаю, я бачу, ти брехати не любиш і не вмієш. Тому й не наважуєшся дивитися мені в очі. А вони, ці твої очі, самі у всьому признаються. Нум подивися на мене, мені в обличчя. Сміливіше, сміливіше, от так, молодець! Діти у тебе є?
— Двійнята: Фатіма й Зухра.
— Батьки живі?
— Так.
— Розумієш, як їм усім буде, коли ти опинишся у в'язниці? Розкажи все чесно й уникнеш цієї халепи. Один з-поміж ваших уже в усьому признався, тільки імені не назву — пообіцяв.
Кухар перевів погляд зі стелі на підлогу. Понурився і, затинаючись, прошепотів:
— Директор мене живцем у могилу зажене…
— Ти зараз не про директора, а про своїх дочок, старих батьків подумай!
— Ви мене не викажете?
— Ні.
— Допоможете тихо-мирно увільнитися з цього гадючника, тобто кафе?
— Допоможу.
— Тоді дайте мені ручку й папір.
Уразбай довго пихтів, записуючи свідчення, де докладно змалював усі зловживання, які бачив і знав протягом двох років. Написав і те, як директор підмовив їх ославити мене, вчив, хто як має поводитися в міліції, що казати. Потім подав папір полковникові, нерішуче підвівся, наче запитував, чи можна тепер іти… Кухар пішов від нас із неприхованою полегкістю. Тільки-но зачинилися за ним двері, я звернувся до свого начальника:
— А хто дав те, інше свідчення?
— Я сам, — усміхнувся полковник. — Це свідчення я склав сам. Я ж казав тобі, що цього хлопця ще можна врятувати. Ми так і зробимо. А от буфетника так просто не візьмеш, щоб добитися зізнання. Та для нього я приготував залізну пастку. Попадеться напевно. І не виприсне. Головне, Хашимджане, зуміти перед активними допитами вивчити психологію людини, з якою доведеться мати справу.
Буфетник увійшов до кабінету, поштиво тримаючи обидві руки на грудях, ледь зігнувшись, наче приготувався кланятися. Церемонно привітався, хоч ми з ним уже бачились. Він удав, що не почув запрошення сісти, лишився стояти, як і раніше склавши руки на грудях. У кімнаті не так-то вже й душно було, але він почав дуже пітніти: спершу дрібними, прозорими крапельками вкрилися його ніс і лоб, потім змокріло все обличчя, а незабаром увесь він аж парував, як людина, що тільки-но вийшла з лазні. Він то позирав на мене, то в спину полковникові, який щось писав, не підводячи голови.
— Сідайте, — повторив Салімджан-ака.
— Дякую. Я звик у присутності шановних начальників стояти на ногах.
— Ім'я, прізвище?
— Я ж учора казав. Але якщо шановному начальникові треба, можу повторити.
— Я питаю: ваше ім'я і прізвище? — підвищив голос полковник. Буфетник злякано здригнувся.
— Закір Зарипов.
— Громадянине Зарипов, я маю повідомити вам, що вас заарештовано.
Буфетник похитнувся, як від сильного удару. Хвилин зо три стояв, широко роззявивши рота, вирячивши очі. Потім губи його мимоволі прошепотіли: «Заарештовано!» Бачачи буфетників стан, полковник продовжував свою навальну атаку. Тепер він не словами, не голосом, а поглядом спопеляв ворога. Стільки зненависті, презирства, бридливості було в його погляді, що я сам не впізнав учорашнього доброго, тихого Салімджана-ака.
— Пробачте, — отямився нарешті буфетник, — чи не можу я дізнатися, за що ви заарештовуєте мене?