— Не думай, що Аббасов такий же гава, як ти. Акти я добув з архівів міської торговельної інспекції й міськвідділу. А щодо буфетника — це порода людей така: тільки щось трапиться — не сходячи з місця починають продавати один одного. Ти в цьому щойно переконався.
Директор досі не з'являвся. Увійшов один помічник кухаря, доповів, що Аббасова сьогодні не буде, мовляв, захворів на грип; другий кухар, Карім Турсунов, працював, виявляється, у нічну зміну, а зараз відпочиває. Ми повернулися до відділення.
У мене полегшало на душі. Що ж, правда, напевно, таки переможе, якось виберуся з цієї катавасії. І то лише завдяки цій дивовижній людині. Салімджанові-ака. Повік не забуду його доброти, всі свої сили віддам роботі в міліції. Тільки-но почав висловлювати свої думки вголос, як полковник перебив мене:
— Рано ще дякувати… — пробуркотів він замислено.
— Чому ж рано? Адже тепер усе ясно як день…
— Адил-баттал — старий лис, його так просто на слизьке не заженеш. Він одним ударом може стерти на порох усі факти, що ми з тобою зібрали. Я певен, що він не хворий і не лежить у постелі, приймаючи аспірин. Переконаний, що сидить у міській юридичній консультації: там у нього, за деякими даними, приятель завівся, допомагає порадами. Ех, шкода, не чаклун я: зробився б невидимкою, зайшов би зараз до цього чоловіка й записав на магнітофон усю їхню розмову!.. Але це з царини казок або фантастики! Нічого, Хашимджане, снаги у нас досить, щоб добити цих дияволів до кінця без усякої фантастики і нісенітниць, правда ж?
Я нічого не відповів. Тої миті я подумав про мою дорогу чарівну шапочку, що виручала мене в дитинстві. Може, сказати Салімджанові-ака… Ні, не варто. Не повірить. Треба негайно поїхати, відшукати шапочку й привезти сюди. Отоді-то й покажемо ми цим жовтим дивам!
— Ну як ти? — спитав мій начальник.
— Їсти хочеться!
— Що ж, ходімо!
Одинадцять онуків полковника
Другого дня Салімджан-ака теж загрипував: домовилися, що його догляне Лутфі-хола, дружина сусіда-завмага, а я піду у відділення, займусь справами. Вернувшись додому надвечір, побачив майже всіх нащадків тітоньки Лутфі — одинадцятеро шибеників: Батира, Бабира, Сабира, Бахадира, Бахрама, Бахтіяра, Севар, Саври та інших; вони щільним колом оточили моє начальство і здійняли такий галас, що я не на жарт стурбувався за здоров'я полковника.
— Дядечку, чуєте, дядечку, якщо я по ліки збігаю, пістолет дерев'яний мені змайструєте? — кричав Бахрам, що, як завжди, був без штанців.
— Змайструю, — одказував Салімджан-ака, не розплющуючи очей.
— Дядечку, хочете, я вам кульку скачаю з м'якушки? — горланив чотирирічний Бахтіяр.
— Нум скачай, — погоджувався полковник.
— Дядечку, хочете, прикладу вам до лоба компрес? — пропонував Бахадир.
— Щойно ж приклав.
— Але мені ще хочеться…
— Тоді давай. Зніми і знову прикладай.
Восьмирічна Севар і десятирічна Саври, закасавши рукава, підіткнувши пелени платтячок, що не завадило їм, одначе, вимокнути до нитки, мили підлогу. Батир поливав із шланга двір, точніше, думав, що поливає: струмінь здебільшого бив угору, і вода самому ж хлопчикові лилася на голову.
— Дядечку, а що ви купите мені? — кричала здалеку Саври.
— Я куплю тобі стрічки. Багато барвистих стрічок.
— А мені, дядечку Салімджан? — не відставала від сестри і Севар.
— А це хто пищить?
— Та це ж я — Севар.
— А, та дівчинка, яку тато купив у лавці?
— Ні, мене мама народила.
— Тоді гаразд, тобі я куплю ляльку. Але чому ти шепелявиш, я навіть голосу твого не впізнаю?
— А в мене три зуби випало. Передні.
— Тож-бо я й думаю, що тут за бабуся ходить?
Салімджан-ака був схожий зараз не на хворого, а на виховательку дитсадка, на яку накинувся весь її виводок. Замучили, мабуть, бідолаху.
— Ану марш звідси! — гукнув я. — Бо грипом заразитесь!
— Ми уже хворіли грипом, тепер він до нас не пристане! — спробували дітлахи замилити мені очі.
Я вхопив віник, закричав диким голосом, зробив страшні очі, сподіваючись, що їх як вітром зідме. Але де там — діти не ті пішли. Та й Салімджан-ака сам заступився:
— Не треба, не проганяй їх, Хашимджане, дітвору я сам покликав. З ними я забуваю про хворобу.
Цієї миті в двір увійшла медсестра, колоти мого шефа. Я підморгнув їй:
— Зробіть уколи спершу оцій малечі, а полковникові потім.