— Був… — вичавив із себе квадратний, не сміючи відвести очі.
— Який це був пістолет? Дивитися в очі! Кажи.
— Який… не пам'ятаю.
— Якого кольору він був? Білого, жовтого?
— Не пам'ятаю.
— Можливо, був білий?
— Так, так, правильно, білого кольору.
— От бачиш, знову брешеш: я ж завжди ношу пістолет жовтого кольору.
— От, от, жовтого кольору й був!
— Але невже ти не знаєш, що всі пістолети бувають лише чорного кольору?
— Чо… чо… чо… — квадратний затремтів, як осиковий листок, почав зиркати очима по кутках, мов курка, що має знести яйце. Йому подали води, і він так зацокотів зубами об склянку, що вода полилася на штани, від чого вони стали мокрі, як у нашого маленького Бахрама. Його всадили на диван, думали, заспокоїться трохи, а він так почав трясти колінами стіл, наче стався землетрус.
Одначе, заспокоївшись і звівшись на ноги, знову заволав:
— Так, так, ви хотіли пристрелити мене!
І вискочив за двері, наче за ним хтось гнався. Усі, хто сидів у кабінеті, засміялися. Навіть капітан Хашимова. Ніколи не думав, що вона вміє так сміятися — дзвінко, весело, від душі.
— Ох, уявляю, як йому, бідоласі, — промовила вона крізь сміх. — Надвір вийде — в лапи свого благодійника Аббасова потрапить; сюди прийде — перед вами опиняється, Салімджан-ака. Сказати по правді, полковнику, я не хотіла б опинитися під вогнем ваших очей. Якась просто надзвичайна сила в них. Уже мені, здається, боятися нема чого, а так і хотілося визнати якусь провину.
— І мені теж, — висловив згоду Карабаєв.
— Даремно, — сказав Салімджан-ака, усміхаючись. — Для тих, у кого совість чиста, мій погляд безпечний. Втім, якщо бажаєте, можу приспати будь-кого з вас. Хашиме, хочеш?.. Ну, буфетник як чкурнув, га? Нічого, він скаже правду, ще й як скаже!
Порадившись, викликали кухаря Ураза. Він уже від порога почав уважно вивчати стелю.
— Увечері того дня, як ви були в нас, ми зібралися вдома у директора. Але я йому не признався, що дав вам свідчення.
— Ще хтось був присутній, крім працівників кафе? — швидко запитала Хашимова.
— Двоє.
— Ви їх не знаєте?
— Ні. Але на вигляд поважні люди. І ще я хочу сказати… В будинку номер сорок по вулиці Багот директор Аббасов ховає сто мішків борошна.
— Навіщо йому стільки борошна?
— Ночами з нього виготовляють пиріжки і торгують на вокзалі.
Полковникові, мабуть, ці нові факти були доречні, він підійшов до Ураза, який усе ще милувався стелею, й поплескав його по плечу.
— Дивись прямо, хлопче! Ще коли вперше тебе побачив, одразу збагнув, що в цій брудній компанії ти опинився випадково. Я допоможу тобі перейти на хорошу роботу в іншу їдальню. Вірю, будеш працювати сумлінно.
— Є ще запитання? — спитав полковник членів комісії. Запитань не було. Тоді кухаря відпустили і вирішили, що настав час викликати «бідолашного, нещасненького» Аббасова.
Досі, певно, я не розглядав цю людину уважно. На присутніх він дивився примружено, ніби кепкуючи. Міцно стиснуті тонкі губи випинаються вперед. Лисина блищить, мов нікельована куля. Брезклі щоки, приплюснутий ніс, безліч зморщок, що поорали його обличчя вздовж і впоперек, — усе це сперш викликає навіть якусь жалість. Але за хвилину з'являється неприязнь, а ще за одну — якесь бридливе почуття.
Розмова з Аббасовим вийшла коротка. Він одразу заяви що на жодне запитання цієї комісії відповідати не збирається буде чекати, доки складуть іншу, «об'єктивну й справедливу», повернувся і вийшов, навіть не попрощавшись.
— Ну й що ви на це скажете? — звернувся полковник до Хашимової.
— Ох і нахаба ж! Цей тип не з тих, кого можна взяти голими руками, — відповіла капітан.
— А ви? — повернувся Салімджан-ака до Карабаєва.
— Я теж так гадаю, — відповів той.
Після короткого обговорення вирішили скористатися з факту, повідомленого кухарем: створити три оперативні групи, які одночасно перевірять наявність продуктів у кафе «Сама втіха», лотки з пиріжками на вокзалі і зроблять обшук у будинку номер сорок на вулиці Багот. Операцію призначили на двадцять другу нуль-нуль. У групу залучили дружинників, пенсіонерів-активістів, а про мене ніби забули.
— А я? Що буду робити я?
— Ти залишишся тут, за начальника штабу, — чи то пожартував, чи наказав Салімджан-ака.
І мені до дванадцятої години ночі довелося сидіти, як прив'язаному, у відділенні. Першою повернулася полковникова група.
— Ніхто не дзвонив? — спитав Салімджан-ака, влітаючи до кабінету. Незважаючи на пізню годину, він був сповнений енергії і явно вдоволений.