У мого «приятеля» був чудовий настрій. Відкинувшись на спинку сидіння, він неголосно наспівував якусь вульгарну пісеньку. А мені ие йшли з голови слова Салімджана-ака: «Знаєш, Хашимджане, — казав він, — серед сотень тисяч чесних працьовитих людей можуть бути один-два покручі, які багатьом псують життя, не дають спокою. Наш з тобою обов'язок — навертати таких на праведний шлях, ну, а якщо не бажають, то якнайсуворіше покарати!»
Що ж, дорогий Салімджане-ака, тепер ми знаємо, хто верховода зграї, знаємо і про їхні дільця та плани. І свого часу всіх візьмемо, ніхто не втече від кари…
Я простежив, як Аббасов сховав у своїй криївці жовту папку, і, дещо заспокоєний, далеко за північ подався нарешті додому.
Безсонна ніч
Я вирішив так пізно — чи вже рано? — не будити дзвінками Лутфі-хола: за дві спроби переліз дувал і опинився у дворі. Зняв з голови шапку-невидимку, огледівся. Що це? У квітнику, мовби нічого з ним і не було, походжає із садовими ножицями Салімджан-ака, зодягнений у свій жираф'ячий халат! Не вірячи собі, я протер очі: адже Салімджан-ака повинен бути в лікарні, лікарі сказали, що він у тяжкому стані!
— Здрастуйте! — пробурмотів я невпевнено.
— Ія, Хашимджан?! — вражено вигукнув полковник, випростуючись. — З неба впав чи з-під землі виліз?
— Через дувал переліз. Але ви? Звідки ви самі з'явилися? Увечері вас не було…
— Утік з лікарні, синку, — пояснив Салімджан-ака винуватим тоном. — Тут, сам знаєш, справи у нас важливі й складні… Гріх у такий час валятися в лікарні. Та лікарям хіба це втлумачиш? Діждався сьогодні, коли всі поснуть, і накивав п'ятами. Знаєш, Хашимджане, якого висновку я дійшов?
— Ні, не знаю.
— У пограбуванні нашого сейфа брали участь люди Адила Аббасова. Він — організатор.
— Правильно.
— Бо саме він зацікавлений у знищенні цих документів. Але сейф відмикав не він особисто.
— Правильно. Не він відмикав.
— Стривай, а ти звідки знаєш?
— Та ні, я так просто.
— Невиправний негідник цей Аббасов. А я сподівався, що схаменеться; здогадуючись про його шахрайства, намагався направити на шлях праведний. А він щоразу намагався обдурити мене і, слід визнати, це йому поки що вдавалося. Ти знаєш, я з вуркаганами суворий, але ж не спійманий — не злодій.
— А ви давно його знаєте?
— Років десять.
— Не пригадуєте, не проходив він по справі щодо махінацій на шовкоткацькій фабриці?
— Не пригадую, синку. Адже коли те було… Ти це до чого?
— Ні, просто так…
Не час іще говорити з Салімджаном-ака про все, що я знаю. У нього серце, може знову злягти. Йому зараз корисно чути лише радісні вісті… Вирішено, про старі справи перемовчу. А от якщо я скажу, де сховано документи, він раптом візьме й видужає остаточно.
— Салімджане-ака, нумо присядьмо, — сказав я якомога спокійніше, ведучи його на веранду.
— Що в тебе там, щось важливе? — допитливо глянув він мені в очі. — Ану викладай.
— Ого, важливе. Та ще яке!
Ми сіли на диван. Ні слова не кажучи про чарівну шапочку, я розповів, як повернувся з кишлаку, відвідав кафе «Сама втіха», пішов по слідах директора, одне слово, все по порядку.
— Як тобі пощастило все це підглянути і підслухати? — з деяким недовір'ям запитав полковник.
— А я вмію бути невидимим.
— Ти що?.. — ще з більшим недовір'ям покосився на мене Салімджан-ака. Мабуть, подумав, що я трохи — теє…
— Справді; якщо сумніваєтесь, можете перевірити. Ось заплющіть-но очі…
Полковник неохоче заплющився. Я надів шапочку, став невидимим.
— А тепер ви мене бачите?
— Ні. Ти й справді зник, Хашимджане. А голос твій чую. Товба… Що ж це таке? Ей, слухай-но, хлопче, припини лишень свої фокуси, з'явися знову!
— Зараз. Тільки заплющте очі.
— Ну заплющив.
— Тепер можете дивитись.
— О, товба, товба! Хашиме, ти це чи ні? Чи мені наснилося?.. Та ти справжній фокусник, хлопче! Ну, поясни, як ти щезаєш?
— Я випив спеціальні ліки.
— Дай і мені попробувати крапельку твоїх ліків.
— Не можна. Будь-кого іншого ці ліки можуть убити. І взагалі це страшенна таємниця. Якщо про неї дізнається ще хтось, то ми всі троє вмремо, не сходячи з місця.
Полковник похитав головою.
— Чи не сниться мені все це?
— Ні, не сниться, Салімджане-ака.
— Покажи тоді свій фокус іще раз.
— Заплющте очі.
Хвилин десять-п'ятнадцять ми гралися в піжмурки. Я ставав невидимим і подавав голос із різних кінців веранди; Салімджан-ака пробував піймати мене, а коли я вислизав із його рук, він реготав на все горло. Нарешті, зморені, ми знову сіли на диван.