Заскрипіли гальма, машину занесло вбік, щось торохнуло, затріщало, потім усе стихло. Я повільно розплющив очі: нічого не сталося. Машина йшла, мотор працював. І попереду — вільна дорога.
— О-о святий Бахаватдине! Присягаюся твоїм ім'ям — сім монет пожертвую першому ж старцеві! — вигукнув Ариф.
Лише тепер я збагнув, що вантажівка наша якимось дивом розвернулася на сто вісімдесят градусів.
— А мені скільки пожертвуєш? — поцікавився Муталь, утираючи рукавом піт з чола.
— Ще п'ятдесят підкину. Натискай тепер щосили! — Помовчавши, Ариф додав: — Одне погано: засік він твій номер.
— А от і ні! — оскирнувся Муталь-татуйований.
— Як — ні?
— Ще півсотні доточиш, скажу, згода? Так-от, номер у мене не свій.
— Ти правду кажеш, мій дорогий?
— Не жартую. Номер не наш, іншої області. Поцупив якось у одного роззяви-селюка. Хай тепер його й шукають.
— Ладен тебе розцілувати, братику мій! Сто карбованців ще додам, ось побачиш!
Ще близько години мчали ми по дорозі. Нарешті машина важко зупинилась, зморено погуркуючи мотором. Муталь виплигнув з кабіни, хутко замінив номери спереду й ззаду, потім зняв брезентовий тент, накрив ним товари й мене, і машина знову рушила. В місто.
Товари звантажили біля ларка, що торгував дитячими колясками. Він був за два кроки від товчка.
Нарада в Усманова
— Товаришу Кузиєв, можете показати фотографії?
— Звичайно, ось вони.
— Тепер, може, послухаємо запис?
— Будь ласка.
Два полковники і майор Халіков якийсь час мовчки слухали запис короткого епізоду, коли дядечко Махсум поринав у діжку, потім усі сміялися.
— От дівчатка, га? — захоплювався Алі Усманов. — Молодці, ну й покарали нахабу!
— Дівчата тільки такі! — додав Салімджан-ака задоволено. — Але давайте лишень послухаємо головні моменти.
— Ось запис, зроблений, коли розвантажували товари біля ларка, що торгує дитячими колясками, — оголосив я.
— Як? — здивувався Усманов. — Адже дільничний, наш Сурат, доповідав, що товари везуть у сусідню область і просив дозволу простежити за машиною!
— Він не помилився, — підтвердив я. — Але не врахував однієї обставини. Злочинці скористалися фіктивними номерами. А товари повернулися в місто. І звантажені в цій лавочці.
— Молодець, товаришу Кузиєв! — Салімджан-ака підморгнув мені і враз посерйознішав. — А тепер треба обміркувати план операції.
Обговорили всі варіанти: чи то взяти Арифа, Муталя і продавця лавочки з усім цим товаром, чи підождати, простежити за дальшим розвитком подій.
Було висловлене справедливе побоювання, що в першому випадку ми досягнемо деяких успіхів, одначе перервемо дорогоцінну ниточку, яка могла б привести до викриття всієї групи. Але в той же час, якщо залишити злочинців на волі, товари на тисячі й тисячі карбованців потраплять до рук гендлярів, які продадуть їх якнайдорожче, одурять чесних трудівників.
— Цього не можна дозволити! — рішуче заявив Салімджан-ака.
— Правильно, нам не личить створювати гендлярам умови для наживи і дивитись на це, склавши руки, — повагом, ніби розмірковуючи і запрошуючи до розмірковування, промовив Алі Усманов. — Але ми не маємо права псувати всю велику гру заради однієї машини товарів. Завдання — викрити все осине гніздо.
— Одначе ми зобов'язані, крім усього іншого, постійно враховувати інтереси трудящих, товаришу полковник! Так само, як і їхню думку!
— У вас є якісь факти невдоволення, полковнику?
— Є. У місті подейкують, що міліція сліпа, а злочинці чинять, що хочуть…
Усманов посміхнувся.
— Салімджане-ака, ви завжди закликали мене бути стриманим, адже так? А сьогодні ви самі гарячкуєте. Якщо ми спіймаємо на гарячому всю групу розкрадачів — хіба це буде не в інтересах трудящих?
— Мабуть, ти правий, полковнику. Можливо, я мислю застарілими категоріями, не враховую масштаб у роботі, бачу тільки найближчу мету…
— Ні, це, звичайно, не так, — твердо сказав Алі Усманов. — І все ж, Салімджане-ака, що б там не було, нам треба набратися терпіння. Крім того — ви вже на мене не ображайтесь, — обернувся начальник відділення до майора, — агенти, яких ми поставили, працюють погано. Адила Аббасова ось уже третій день немає в місті, а куди він подівся, хто-небудь знає?
— Судячи з документів про відрядження, — відповів майор, — він поїхав в обласний центр по м'ясо.
— А в місті м'яса повно-повнісінько, — докинув Усманов.
— Звичайно, м'ясо — це для замилювання очей, — погодився Салімджан-ака. — Адил-баттал поїхав в інше місто або задля того, щоб добути товар, або домовитися про збут.