— Я буфетник, який працює під благословенним захистком вивіски «Сама втіха».
— А, це ти, Закіре? Щось дуже тонким став твій голос.
— Ха-ха-ха! — засміявся я. — Люблю я ваші жарти, ака! Неодмінно утнете щось таке.
— Ну, що ти хотів?
— Адил-ака, від'їжджаючи, наказав мені в разі потреби звертатися за порадою до вас…
— Та він же сьогодні прилітає. Якщо хочеш зустріти, ось тобі дані… — сказав товстун. Потім крикнув на когось (видно, той заглянув до нього в «кабінет»): «Вийди звідси, бовдуре! Пізніше прийдеш». І говорив далі уже в трубку: — Я розмовляв учора з ним по телефону. Коли запросиш на плов?
— На який це ще плов?
— А ти скнара! Повинен же виставити частування за те, що позбавився обехеес!
— Та що там плов! — засміявся я. — Царський почастунок буде, тільки зачекайте трохи. — І поклав трубку.
Що ж, початок вдалий. І маршрут узнав, і номер рейсу…
По обіді я вирушив до аеропорту, щоб належними почестями зустріти «бідолашненького» директора. Але мені трапився автобус, який зупиняється біля кожного телеграфного стовпа, тож я ледь не запізнився. Адил-пройдисвіт уже сідав у таксі. Я вмить зайняв місце поруч з ним. Під'їхали до кафе. Аббасов ледь помітним кивком привітався з підлеглими і, сказавши, що відпочине трохи, пішов до кабінету, зачинився зсередини. Я сів на стілець біля вікна. Адил швидко підійшов до телефону й набрав номер. Йому не відповіли. Він брутально вилаявся, кинув трубку. Деякий час стояв посеред кабінету, стурбовано втупившись в одну точку й кусаючи нижню губу. Задзвонив телефон.
— Вам кого? — процідив крізь зуби Адил.
— Ви вже повернулися? Усе гаразд? — долинув гугнявий голос.
— А-а, товстун, це ти, — пхикнув Аббасов. — Як твої справи? Товари зумів прилаштувати? Що чути в місті? Все тихомирно?
— Тихо, але не дуже мирно.
— Зрозуміло.
— Як ви з'їздили?
— Ти ж знаєш, я нічого не роблю даремно. Тож готуй могорич, товстунчику, через п'ятнадцять днів твій склад буде загачений товарами.
Через кілька хвилин після розмови з завскладом Аббасову подзвонив, судячи по голосу, Муталь-коняка, сказав, що є негайна справа, про яку не можна говорити по телефону, й запитав, де можна буде зустрітись. Адил-підступний хвильку подумав, потім прогув у трубку:
— Зустрінемося біля задніх воріт парку. Прихопи з собою Саллабадрака.
Після цього він дзвонив ще кудись і вів досить незрозумілу розмову: «У стозі додалося сіна», «скрізь дме вітер», «очі злипаються», «суха ложка рот дере»…
Я з нетерпінням ждав майбутньої зустрічі в парку. Певно, має бути важлива розмова. «Бідолашний» директор не марнуватиме часу, не з тих. Він не зрушить з місця, якщо не зачує для себе зиску.
Вечоріло. Дрібний набридливий дощ перейшов у сніг, враз похолодало. Незабаром голі дерева, дахи будинків укрилися білою шубою. Ми з батталом підійшли до зупинки таксі. Вітер, що знявся нараз, розхитував дерева, скидав із них сніг просто нам за комір, жбурляв у обличчя. До того ж десь, мабуть, перервало дріт: погасли лампочки, і все довкола поринуло в моторошну пітьму. Боячись загубити свого дорогого супутника, я на всяк випадок ухопився за хлястик його плаща…
Ми, тобто Аббасов, зупинив таксі, не доїжджаючи до парку. Коли червоні вогники машини зникли вдалині, він вийняв з бокової кишені пістолет, одвів затвор, досилаючи патрон, поклав у кишеню плаща, потім, скрадаючись за стовбурами дерев, рушив до воріт парку. Попереду маячили дві невиразні тіні. Одного я відразу впізнав — це був Муталь-татуйований. Нидію, промерз до кісток, голову геть увібрав у комір. Супутник його, той самий Саллабадрак, був вищий за Муталя на дні голови, як коромисло, широкий у плечах, довгорукий і довгоногий, — ну достоту горила. Зійшовшись, змовники сухо поздоровкалися.
— Саллабадрак! — прохрипів Аббасов, наслідуючи інтонацію командира, що викликає солдата зі строю.
— Слухаюсь, хазяїне.
— Сьогодні скирта поповниться соломою. — Адил-баттал озирнувся довкола. — Половину завтра відвезеш Великій Корові.
— Буде виконано, хазяїне.
— Другу половину передай Телиці.
— А Волові?
— Волові — півмашини. З нього й стільки вистачить по горло.
Розмовочка, скажу я вам! Ніби цей шахрай — дбайливий завідуючий фермою і їздив до іншого міста заготовляти корм для свого поголів'я. Та й цей, горилоподібний, не дуже схожий на доярку.
— А коли я одержу… пробачте, винагороду за працю? — скромно поцікавився Горила.
— Як належить, як усі трудящі — в день платні, — осміхнувшись відповів директор. — Чи забув? Двадцять сьомого зберемося. А тепер відійди лишень, мені треба поговорити з Муталем. Свиснеш, як щось помітиш.