Адил-баттал узяв Муталя під руку, повів у глиб парку, де вони всілися на лавочку. Вітер подужчав, кидав у вічі гострий колючий сніг, свистів у алеях пронизливо й моторошно. Гілля на деревах вигойдувало страхітливі звуки. Мене охопило таке почуття, що тут ось-ось станеться вбивство. Одначе я переміг страх, увімкнув магнітофон і підніс їм мікрофон ледь не до вуст. «Ех, якби мій мікрофон було приєднано до головного пульта радіо і ці огидні голоси зараз транслювалися по всій області!..» — з сумом подумав я, зіщулившись від шаленого вітру.
— Ну, що ти хотів повідомити? — поцікавився Адил-підступний, піднімаючи комір плаща.
— Шарифу довелося заховати, — глухо пробурмотів Муталь.
— Зовсім? — поквапливо спитав Аббасов.
— Ні, на жаль. Жива-здорова. Зараз перебуває у шостій квартирі в будинку двадцять два по вулиці Ташбулак.
— Навіщо ці заходи?
— Псуватися почала.
— Хоче розколотися?
— Схоже на те.
— Не дізнався чому?
— Капітан Хашимова її знайшла і, здається, підібрала до неї ключик. Як я чув, ця міліціонерша майстер заглядати в чужі серця. Шарифа зустрілася з нею разів два чи три ї змінилася невпізнанно. Та обіцяла їй пробачити всі гріхи, допомогти знайти роботу, законно одержати хату і влаштувати сина в дитсадок, хе-хе, навіть продовжити навчання у вечірній школі.
— Звідки тобі все це відомо?
— Забрався до неї в барліг і знайшов оцю записочку.
— Багато вона там надряпала?
— Чимало.
— Отже, заклала нас?
— За що я й заховав її на Ташбулаці.
— От що, її треба… прибрати.
Муталь схопився.
— Я теж так вважаю, хазяїне.
Вони деякий час стояли мовчки, спідлоба зиркаючи один на одного, важко дихаючи, як два хижі вовки. Ох, якби їм зараз попалася ця нещасна Шарифа, вони розірвали б її на шматки!
— Сьогодні ж прикінч її, — сказав Адил-кат. — Постарайся зробити чисто, подушкою там або ще якось… труп скинь в Анхор. Але смерть її… О, постривай-но, смерть її повинна попрацювати на нас. Вона мусить написати полковникові листа.
— А чи схоче? — висловив сумнів Муталь.
— Листа напишеш сам, адже почерк знаєш. У двох примірниках. Один покладеш їй у кишеню, другий сьогодні ж уночі пошлеш по пошті у Міністерство внутрішніх справ.
— А що писати?
— Що писати?.. Та будь-що, але так, щоб звучало правдиво. Все звалюй на полковника. От, мовляв, негіднику, ти добився свого — довів-таки мене до могили. Від дитини своєї рідної відмовився, від мене одвернувся, зганьбив на весь світ. Життя мені тепер немиле, і я вирішила піти з нього. Прощайте, люди добрі! Надія лише на вас, помстіться за нещасну ошукану жінку і її мале безневинне дитя… Не вірте, люди, Саліму Атаджанову, він здатен на будь-яку підлість, прощай, жорстокий світе!.. Ну і все таке інше.
— Та я на півдорозі забуду всю цю нісенітницю!
— Забудеш, вигадай щось подібне — і все.
— Гаразд, постараюсь.
І тут щось трапилося з моїм магнітофоном, з нього почувся тоненький тривожний свист. Злодії сприйняли його як сигнал Снллабадрака і вмить опинилися під лавочкою. І вже там, упершись один в одного лобами, як два впертих барани, продовжували розмову.
— Листа вкинь у поштову скриньку одразу, як закінчиш діло.
— Буде виконано.
— Де підготуєш листи?
— Вдома.
— Отже, у Шарифи будеш близько одинадцятої, так?
— Виходить, що так.
— Поведи її до Анхору.
— Гаразд.
— Будь обережний, щоб не зрозуміла, що в тебе на мислі. Скажеш, що підете на гулянку.
— Гаразд.
— Гляди, щоб усе було шито-крито.
— Сам знаю.
— Скривджений не будеш. За мною не пропаде.
Поки вони говорили, я обережно присів навпочіпки і запустив руку-невидимку в Муталеву кишеню. Там лежала велика низка ключів. Діяв я інстинктивно, неусвідомлено, була тільки впевненість у тому, що роблю правильно. Витяг ключі, поклав собі до кишені й подався до виходу з парку. Один з цих ключів повинен же підійти до замка на дверях тої квартири, де ці бандити ховають нещасну жінку!
«Чи живий мій Ядгарбек?»
Що треба зробити, як урятувати Шарифу від неминучої смерті? Може, спершу зв'язатися з Алі Усмановим або з Салімджаном-ака, доповісти їм про цю справу, порадитися і вже потім бігти до будинку, де схована приречена? Але чи встигну? Часу обмаль!.. Стій! Не можна ж так хвилюватися, розпускати нерви. В цьому стані такого можна накоїти, що радий не будеш.