— О-о, Адилджане, яким вітром вас занесло до нашої контори?! — Чоловік підхопився з місця з несподіваною для його нездорового вигляду моторністю.
— Люблю якомога частіше бачитися з друзями, — відповів Аббасов, тиснучи приятелеві руку. — Борошно привезли вчора?
— Цілих три мішки, Адилджане, три мішки! Доброта ваша не знає меж.
— Для друзів я ладен і життя віддати, шановний Шакірджане.
— Довгого вам віку золотого-безцінного… Ну, ну, я відчуваю — ви тут неспроста. То нумо до діла!
Отже, з цієї бесіди мені вдалося встановити, що юрисконсульта звуть Шакіром, що він і є той законник, за порадами якого творить усі свої чорні справи Адил Аббасов. Таким чином, Салімджан-ака не помилявся, коли казав, що у цього лиса Адила є якийсь обізнаний з Кодексом дружок.
— Оце невеличкий подарунок від мене вашій дружині. — Адил Аббасов дістав з кишені золотий перстень із смарагдом.
Законник Шакір підскочив на місці, очі йому пожадливо заблищали.
— О-о, чи варто, ви ставите мене у прикре становище! — з цими словами він вихопив перстень з рук Аббасова й поспіхом заховав до кишені, боячись, що приятель раптом візьме та й роздумає ставити його у прикре становище.
— Ох, щедрі ви, щедрі, Адилджане.
Однак Аббасов уже не слухав його. Він розкрив портфель, порився серед паперів і витяг знайомий мені прощальний лист Шарифи.
— Ось подивіться, яку ще добру вість я вам приніс.
«Законник» мовчки пробіг очима листа, розстебнув комір сорочки, прошавкав ураз охриплим голосом:
— Поздоровляю, поздоровляю… Це точно, що вона віддала богові душу?
— Точно.
— Отже полковникові теж недовго ряст топтати?
— Будемо сподіватися!
— От-от! — радісно хихикнув Шакір. — Спершу його виженуть з роботи, а там і в тюрму загримить. Як бачите, Адилджане, ви не схибили, дотримуючись моїх порад. Листа вона написала власноручно?
— Сама писала, звичайно.
— Щодо всього іншого можете покластися на мене. Сьогодні ж увечері напишу заяву до міністерства. Задам ряд питаннячок. Доки, мовляв, розгулюватиме на волі хабарник Салім Атаджанов, який до того ж утопив у багні честь жінки? Заяву, звісно, буде написано «від імені трудящих…»
— Гаразд. М'ясо вам потрібне? Баранина. Вчора тільки-но одержали.
— О, ну навіщо… Хоч, зрештою, свіжа баранина…
— Завтра привезуть. Прощавайте, я поїхав.
— Будьте здорові, мій щедрий друже. — І Шакір-«законник» догідливо провів свого шефа до дверей.
Потім ми ще повешталися по місту в деяких незначних справах Аббасова, о дев'ятій вечора я розлучився з ним і помчав у райвідділення по свою групу.
Страшна ніч
— Як настрій, Хашимджане? Боїшся?
— Є трохи.
— Не бійся, синку. Ти прикинь, яка сила за тобою. Я не лише про міліцію кажу.
— Розумію.
— Анашу не забув?
— Ні, взяв.
— Головне, не гарячкуй!
— Гаразд.
— Суворо дотримуйся нашого плану.
— Слухаюсь.
— Щасливо, синку.
Шкода, звичайно, що Салімджан-ака не зміг поїхати з нами, але посудіть: якщо у мене лише справа групи Аббасова, то у полковника таких — десяток. Сю ніч він теж не буде спати — всі нитки операції сходяться у його кабінеті.
Нарешті ми розсілися у критій машині й рушили в дорогу. Тільки тоді я пояснив групі її завдання, не приховав, що операція складна і небезпечна — тому й вибирали добровольців, закликав усіх бути якомога обережнішими і зібраними.
— Цих паразитів давно треба було ізолювати від чесних людей, — з ненавистю промовив пенсіонер Муслім-бобо.
— Слава богу, що сьогодні ми підрубаємо отруйне дерево під корінь, — підтримав старого друга Мерган-ата.
— Ви сказали, скільки їх загалом душ? — спитав досвідчений Сурат-ака, примружившись. І після моєї відповіді додав: — Так, труднувато буде…
— Дарма, — пограв м'язами боксер Хасан. — Упораємося.
— Двох я беру на себе, — пообіцяв його брат Хусан. «Спішилися» ми неподалік від пам'ятного вам смітника.
Дув холодний пронизливий вітер, гнав по небу чорні розкошлані хмари. Темно, хоч в око стрель. І мов на те, рівчак повен води, в яку одразу ж усунулись Муслім-бобо та дідусь Мер-ган, набравши у взуванку.
— Дрібниці, байдуже, — сказав пошепки Мерган-ата. — Бувало гірше, коли, скажімо, билися з басмачами.