— Підождіть, у мене калошу вхопила вода! Стара дасть мені тепереньки перцю! — Муслім-бобо, не втримавшись, засміявся, до того ж досить голосно.
— Тихше! — просичав Сурат-ака.
Минулося: навколо, як і раніше, було тихо, тільки вітер моторошно гув. Короткими перебіжками, ховаючись поза кущами та купами сміття, ми добігли до глиняних стін і, як було умовлено, оточили двір. Тепер мені треба дістатися всередину, з'ясувати обстановку і дати команду своєму загонові.
Я перестрибнув дувал за один розгін. Двір огорнутий глухою тишею, поночі, як у могилі, тільки з димаря вряди-годи вилітають слабкі іскри, що одразу ж гаснуть у сирій імлі.
Двері в житло зачинено, на вікнах щільні запони. Як же проникнути в дім? Не попросиш же стару каргу відчинити двері і впустити в кишло? Що ж робити?
Ви знаєте, хлопець я меткий і кмітливий, за хвилину вже знав, як діяти. І тут, сказати по правді, мені дуже допоміг мій акторський досвід (пам'ятаєте, хлопчиком я працював у дитячому театрі й зображував різних тварин?).
Надівши свою заповітну шапочку, я зробився невидимим, присів біля порога й жалібно занявкав, дряпаючи нігтями об двері, наче змерзле голодне кошеня. Баба-яга не забарилася (видно, не даремно зграя довірилася їй — на чатах вона стояла пильно!), двері відчинилися, і скрипучий голос промовив:
— Ха, звідки ти взялося, боже створіння? Ввіходь уже, ввіходь, якщо прибилось… — Я, звісно, не ждав, щоб запросили ще раз, прослизнув у хату. А баба, дивлячись, що кошеня не дуже поспішає скористатися з її гостинності, зачинила двері, невдоволено бурмочучи собі під ніс: — І гуляй собі на вітерцеві, любе, і гуляй… Дивись, до ранку й одубієш…
У величезному казані кипіла, булькотіла куряча шурпа. Видно, не менше двадцяти курчат наклали сьогодні головою. Я вихопив з казана найапетитніше й не поспішаючи з'їв. Адже через півгодини все це буде непридатне для їжі. Річ у тім, що Салімджан-ака порадив удатися до воєнної хитрості, бо нам не хотілося зайвого кровопролиття: своїх шкода, та й злочинці потрібні живими. Тому полковник дав мені з собою чималу дозу анаші. «Якщо буде можливість, — сказав він, — укинь її в їжу. За півгодини вони всі почманіють і їх можна буде брати голими руками».
Я витер руки об рушник, що висів на цвяшку, витяг з кишені зелену грудку наркотика, розкришив його, вкинув у казан і поволі спустився східцями униз.
Ну й банкет тут був! Ну й веремія! Усі голубчики на місці, усі тепленькі: мабуть, «офіційна частина» поважного товариства вже відбулася. Деякі сиділи в майках (у підземеллі було таки досить душно), деякі порозлягалися на курпачі, виставивши перед собою пляшку коньяку і квітчасту піалу: пий — не хочу. Посеред кола павичем пливе наш батир-кукурудзник: поводить жирними плечима, виляє стегнами, кокетливо кланяється п'яницям, а ті співають, гучно плещучи в такт:
Товстунець плескав у долоні неохоче та й підспівував якось мляво, ніби навіть стомлено. Інколи обережно торкав щелепу, як людина з хворим зубом. Муталь-бандюга так старався, ніби хтось пообіцяв йому премію, якщо буде плескати і співати голосніше за всіх. Директор клаптикового магазину впав у такий екстаз, що забув підспівувати, тільки зіпав ротом і щосили аплодував кукурудзникові, ніби всесвітньовідомому акторові. Ариф-спекулянт вів пісню, приплющивши очі, розхитуючись з боку в бік і виводячи вище й вище. Інші вторили йому:
— Будь здоровий, Бадраче!
— Ох і мастак ти, виявляється, на ці штучки!
— Кращий за будь-яку танцюристку! — почулися схвальні голоси.
А Саллабадрак уже зморився неабияк: раз похитнувся і замалим не розпластався на підлозі, але втримався, підійшов до Аббасова, схопив його за руку.
— Вставайте, вчителю, ваша черга!
— Так-так, не ухиляйтеся, Адиле-ака!
— Не відпускай, Бадраче, доки не примусиш його затанцювати! — знову залунали п'яні вигуки.
Я думав, що «пан директор» відмовиться, але він слухняно підвівся, широко розкинув руки, наче ворон, що приготувався злетіти, крила, і попросив:
— Згода, тільки заспівайте для мене «Мою темноволосу».