Потік таких хороших листів не зменшувався, а збільшувався. Даремно я, здається, непокоївся, що Салімджан-ака старіє, подається потроху. Силам і енергії його могла б позаздрити кожна молода людина. Траплялося, він працював по п'ятнадцять-шістнадцять годин на добу. Цілими днями знайомився з поштою, розподіляв кореспонденцію по відділах, питався думки співробітників, а Ліляхон примусив вести в окремій книзі реєстрацію найцінніших пропозицій. Днів десять узагалі не приходив додому, спав на дивані в своєму кабінеті, вечеряв і снідав з черговими, розглянув безліч справ. Наприклад, при шести відділах управління було створено двадцять чотири громадських відділи: кандидатури їхніх керівників затвердив райвиконком. Почали працювати групи активістів по боротьбі з порушниками порядку в громадських місцях, автоінспекції, групи по виявленню малолітніх правопорушників і вихованню підлітків, які ламають телефони-автомати, автомати газованої води…
Ліляхон піймала мене в коридорі й сказала, що Салімджан-ака просив зайти до нього. Я поспішив до кабінету. Полковник, як і раніше, сидів над листами, окремі рядки підкреслював червоним олівцем.
— А, Хашимджан, заходь, заходь. Як твої справи? — підняв він голову.
— Погані справи, — одказав я, сідаючи на диван.
— Погані? А саме?
Я був ображений на полковника за вчорашнє. Він забракував листок обліку Мусліма-бобо, якого я вирішив призначити позаштатним заввідділом бехеес, звелів переробити його.
— Погані тому, що ви не затвердили заввідділом людину, яку я вважаю гідною цієї посади.
Салімджан-ака відкинувся на спинку крісла, подивився на мене примруженими очима.
— Старий цей, поза всяким сумнівом, чесний і гарний чоловік. Але ж не тільки в цьому річ. Позаштатний керівник обехеес перш за все повинен мати знання, бути юристом. А Муслім-бобо — людина, як ти розумієш, далека від юриспруденції… Краще ознайомся з оцим листом, аніж даремно дутися на мене.
Це була анкета, що її заповнив якийсь Мамаразик Мамараімов, бажаючи допомагати працівникам обехеес. Він повідомив, що йому п'ятдесят вісім років, учасник Великої Вітчизняної війни, втратив обидві ноги в боях під самісіньким Берліном, потім пропрацював в обласному управлінні міліції двадцять вісім років, нині перебуває на пенсії. Салімджан-ака добре знав його. Як почав розхвалювати, то не міг зупинитися. За його словами, цей товариш свого часу закінчив Московський юридичний інститут з відзнакою, може вести засідання суду п'ятьма мовами, частенько брав участь у різних нарадах і симпозіумах, дивуючи красномовством, логікою найславетніших юристів і криміналістів. Якщо я попрацюю з ним рік чи два, про кращу школу і мріяти немає чого.
— Іди візьми машину і привези цього чоловіка, — наказав полковник.
Я слухняно виструнчився, одначе спробував заперечити:
— Але жаль, що він безногий… А якщо нам доведеться виїздити кудись на завдання, накажете на руках його нести?
— У міліції важливіше мати розумну голову, аніж прудкі ноги! — розсердився Салімджан-ака. — Не розбалакуй лишень, вирушай!
Пенсіонера нашого я ледве знайшов: він жив за містом. Тільки-но я пояснив, чого приїхав, як він спитав:
— Машхурди бажаєте?
— Не відмовлюсь. А якщо у вас знайдеться ще й трохи сиру…
Я таки добряче зголоднів, доки розшукував Мамаразика-ака, — вмегелив дві порції.
— Якщо не помиляюся, ви лейтенант Кузиєв? — спитав пенсіонер, коли ми рушили.
— Так, а звідки ви знаєте? — здивувався я.
— Дуже просто. Не відмовляєтесь від їжі, — посміхнувся мій супутник. — Мені саме таким вас і змальовували.
— Правильно змалювали. Люблю попоїсти, — погодився я.
— Сказати по правді, синку, я давно хотів познайомитися з вами.
— Не може бути… — зніяковів я.
— Так, так, після того, як ви взяли групу Адила Аббасова.