Я викликав чергову машину й помчав до кінотеатру «Марс». Фаріда стояла в черзі коло квиткових кас. Вона була бліда, схвильована чимось, а може, й налякана: часто озиралася, нервово відкривала й закривала сумочку.
— Чому ви приїхали у формі? — перше, що запитала вона.
— Я… просто… я не встиг… переодягтися, — не розгубився я.
— Не підходьте до мене, — прошепотіла дівчина, мало не плачучи. — Нас помітять…
— Помітять… Хто помітить?
— Помітять — усе пропало!..
За кінотеатром густо росли дерева. Пішли туди, тримаючись одне від одного якомога далі.
— Ви не приходили до нас? — продовжувала Фаріда свій допит на ходу.
— Як не приходив?! Звичайно ж, приходив. Такий майданчик утоптав за чинарами перед вашою хвірткою, що вертоліт може сідати. Подумував навіть з розкладачкою прийти…
— Ах, то це були ви… ви!
— Ну звичайно, я!
Неборака я закоханий! Знову зіпсував усе діло. Фарідин батько, виявляється, запримітив мене ще в перший мій візит надвечір, а мати — зранку, так що старі перелякалися не на жарт. Ось яка відбулася між ними розмова.
Батько. Жінко, щось, видно, сталося: цей міліціонер стежить за нашим домом.
Мати. Я помітила його ще вранці.
Батько. На нас, мабуть, зведено якийсь наклеп, от він і старається, шукає докази.
Мати. Переконана, що це витівка Хакіма-пекаря…
Батько. Достеменно. У самого рильце в пушку…
Мати. Пам'ятаєте, торік за будинком Хакіма-завмага теж отак стежила міліція, а тоді однієї чудової днини наскочили з обшуком і вивезли добра на трьох машинах. (Ридання).
Батько. Ну, ну, не плач. Краденого у нас немає. Все нажите чесною працею. Але сидіти, ждати, коли вони налетять, теж не варто.
Одне слово, того ж дня вони віднесли до сусідів усі більш-менш цінні речі, залишили вдома самі зубні щітки та мильницю. Зараз батько бігає по місту, намагаючись переписати свою машину на чуже ім'я. Все це не на жарт розвеселило мене.
— Нехай мій майбутній тесть переписує машину на мов ім'я, адже так чи так мені на ній їздити! — засміявся я.
Але Фаріда не підтримала мого оптимізму.
— Не дай боже, батько дізнається… — заплакала вона, потім кинулась геть, побігла й крикнула мені, навіть не обернувшись: — Забудьте моє ім'я і щоб ноги вашої не було у нас у махаллі!
З препоганим настроєм повернувся я у відділення. Сів за стіл, обхопив голову руками і поринув у тяжкі думи про примхливість долі. Пригадався бідолаха Закір, який зазнав стількох мук і страждань заради свого кохання.
— Годі зітхати, адже вона лишилася жива, — пролунав раптом спокійний голос Сурата-ака. Заглиблений у свої думки, я не помітив, як він увійшов до кімнати.
— Що? Хто лишилася жива? — здригнувся я. — Про кого ви кажете?
— Та про Шарифу.
— Про яку Шарифу?
— Ви хіба нічого не чули?
— Ні.
— Шарифу, яку ви тоді врятували від смерті, сьогодні важко поранено ножем!
— Що ви кажете?! — підхопився я з місця.
— За нею, певно, давно полювали. Ударили ззаду напроти серця, гострим колючим предметом. Коли б чи не фінкою…
Сурат-ака ще про щось говорив, але я нічого не чув.
Розмова у гробниці
Чимало неприємностей принесла нашому відділенню втеча Адила-баттала. Міське управління міліції висловило недовір'я Халікову, взяло слідство у справі групи Аббасова у свої руки. Якщо додати до всього цього замах на вбивство Шарифи, то, відверто кажучи, далі їхати було нікуди.
Шарифа Усманова з нашою допомогою влаштувалася працювати на панчішну фабрику, одержала кімнату в гуртожитку й старалась налагодити чесне життя. І ось тепер ця подія. Одні казали, що до цього замаху доклав рук Аббасов, інші стверджували, що це могли зробити і її колишні поплічники. У всякому разі Шарифа лежала в лікарні непритомна і допомогти слідству поки що не могла. Незважаючи на це, убивць розшукувало все місто: міліція, дружинники, навіть ПІарифині товариші по гуртожитку, але поки що марно.
Мені було шкода її. Перед очима так і стояла картина: перелякана вкрай, розпатлана жінка пригортає до грудей немовля, плаче і повторює, наче заклинає: «Буду жити, як усі люди! Буду жити, як усі люди!»