Я блукав по виставці до шостої години. Повірите, стомився, як пес. Ноги гули, ніби телеграфні стовпи, та й у голові вже не все вкладалось. Ось і зараз, хоч убийте, не можу розповісти, що бачив у залі «Народний осуд», а що у відділі «Гей, товаришу, викрий злочинця!» Під кінець голова у мене замакітрилась, і я кинувся до виходу, розштовхуючи людський потік. Біля дверей навіть гаркнув на стареньку: «Сиділа б удома, няньчила онуків!»
Утомитись я, звичайно, утомився, але одночасно відчував невимовну гордість і задоволення. Так, не пішли намарне зусилля Салімджана-ака, дали свої плоди його безсонні ночі, і це — найвища нагорода для нього…
Дуже хотілося пити, через те, не довго думаючи, я звернув до пивної, що була за триста кроків од виставки, на березі Анхору.
Під тентом сиділо чоловік з десять, переважно хлопці мого віку або трішки старші. Вони пили пиво з високих гранчастих кухлів, їли з маленьких кульочків солоний мигдаль. Я взяв два кухлі пива й сів біля них. Дослухавшись до розмови, зрозумів, що йдеться про чудове починання райвідділення міліції, про надзвичайний детективний талант молодшого лейтенанта Кузиєва, про справедливість полковника Атаджанова, Послухав я їх, послухав та й вирішив трохи розіграти.
— А мені здається, — встряю я в розмову, — що цей Кузиєв не такий уже й талановитий, як ви вважаєте.
— І неправильно здається, — похмуро буркнув високий худий хлопець.
— До того ж, — вів далі я, — він хвастунець і розтелепа…
— Що-що? — піднялися з місця зразу всі п'ятеро.
— До того ж він п'є пиво бочками, ось як я. Майже алкоголік…
Не встиг я вимовити ці слова, як біля мене опинився той найдовший худий хлопець.
— Забери свої слова назад. Інакше лихо тобі буде, — суворо проказав він.
— Не візьму, — відповів я. — А цей полковник ваш — фантазер, дідок, що вже вижив з розуму… Такий собі писака і крутій.
— Ти чого це, негіднику, ображаєш товаришів Кузиєва й Атаджанова? — Хлопці накинулись на мене, вхопили за комір. — Проси пробачення, інакше…
Довгий хлопець уже не хотів, щоб я просив пробачення. Він скомандував:
— Тягни його в Анхор! Нехай потоне бочка пива — не жалко.
П'ятеро молодиків схопили мене за ноги, п'ятеро за руки, потягли до річки. Я відчайдушно відбивався, запевняючи, що хотів їх розіграти:
— Хлопці, відпустіть. Я ж і є той самий Кузиєв!
Не треба було цього казати! Ці славні хлопці розсердилися ще дужче.
— Ти глянь, цей п'яничка корчить із себе товариша Кузиєва! Та це ж справжній шахрай!
І в ту ж мить я плюхнувсь у воду, похлинувся раз-удруге, схопився за гілля верби, видираючись на берег.
— Ну, телепню, перемінив свою думку про роботу міліції? — проспівав довгий.
— Нітрішки, — процокотів я зубами. І знову полетів у воду. Лиш хотів з неї вилазити, а довгий знову питає:
— Тепер, сподіваюсь, перемінив?
— Нітрішки. Лишаюся при своїй думці, — відповів я і поплив на той бік…
Люди в саванах
День повернення Салімджана-ака з Ташкента перетворився на справжнє свято. Нащадки Нігмата-ака влаштували неабиякий шарварок, ділячись гостинцями. Коли вгамувалися, ми залишилися з полковником удвох на ліжку, що стояло посеред квітника.
— Ну, Хашимджане, як справи? — поцікавився мій начальник, обмахуючи обличчя гілочкою м'яти.
— Нормально. А вам як їздилось?
— Про наше починання вже відомо всій республіці.
— Справді?
— Каромат Хашимова робила доповідь годину, а аплодували їй хвилин двадцять.
— Ого!
— Міністр особисто привітав нас, обіцяв цілковиту підтримку.
— Це добре!
— Так, сину. Ще він просив не кидати справи на півдорозі. Вони гадають, що наш район має стати зразково-показовим.
— Салімджане-ака! Я теж хочу сповістити вам одну приємну новину.
Салімджан-ака так захопився, що не почув мене, і вів про своє далі:
— Це велика справа, синку мій Хашимджан: довірити боротьбу зі злочинністю самому народові, а нам очолити її.
— Я виявив, де ховається Адил Аббасов.
— Що?! — Мій наставник так стрепенувся, що замалим не перекинув ліжка. — Що ти сказав?
Я розповів полковникові все, про що дізнався останніми днями, правда, не сказав, як мені допомогла чарівна шапочка.
— Виходить, втечу організував Шакір-«консультант»? — з ненавистю і зневагою мовив Салімджан-ака, високо піднявши брови, ніби перед ним сидів не я, а Адил-негідник.
— Так.