Вона кидає «вікторі» і дає собі ляпаса.
Ходжес перехоплює її руку до того, як вона вдарить себе вдруге, і опускається на коліна біля неї.
— Ні, ти в нього влучила раз, а то й двічі. Завдяки тобі ми досі живі.
Але наскільки довго? Брейді вибіг з отією чортовою переобладнаною гвинтівкою, у нього може бути ще парочка обойм, і Ходжес розуміє, що про рознесений бетон Брейді не брехав. Йому доводилося бачити, як подібна штурмова гвинтівка — «НК-416» — саме це з бетоном і робить, на приватному стрільбищі в глушині округу Вікторія. Він їздив туди з Пітом, і дорогою назад вони жартували, що було б, якби «НК» було стандартним озброєнням у поліції.
— Що ми робимо? — питає Холлі. — Що ми робимо зараз?
Ходжес бере револьвер і крутить барабан. Лишилося два набої, та й годиться він лише на невеликій відстані. Холлі, як мінімум, контужена, а він узагалі майже нічого не може. Гірка правда така: у них був шанс, але Брейді втік.
Він пригортає її й каже:
— Не знаю.
— Може, нам варто сховатися.
— Не думаю, що це допоможе, — каже він, але не каже чому, і для нього великим полегшенням є те, що вона не питає. Це тому, що в ньому ще залишилося трохи Брейді. Може, це й ненадовго, але принаймні поки що Ходжесові здається, ніби йому в голову вмонтували маячок.
Брейді бреде по кісточки в снігу, його очі розширені — він сам не вірить у те, що сталося. Шістдесятитрирічне серце Бабіно відчайдушно б’ється в грудній клітці. У роті металевий присмак, плече горить, а в голові крутиться одна думка: «Ах ти ж сука, сучара, смердюча суко підколодна, ну чого я тебе не вбив, коли міг?!»
«Заппіту» настав кінець. Старому доброму «заппіту-нуль» — а інших він сюди не взяв. Без нього він не може дістати до розумів тих, у кого ввімкнені «заппіти». Він стоїть і відсапується перед «Головами і шкурами», без пальта, а навколо посилюється завірюха. Ключі від машини Z-Боя досі в його кишені, разом з обоймою до «SCAR», але що з них за користь, із тих ключів? Це корито смердюче і півдороги в гору не проїде зараз перед тим, як зав’язнути.
Я маю їх усунути, думає він, необхідно з ними порахуватися. Та машина, якою Ходжес приїхав сюди, — єдиний вихід звідси, і ключі від неї, певно, або в нього, або в тієї суки. Може, вони й у машині їх залишили, але перевіряти цей шанс я собі дозволити зараз не можу.
До того ж це означатиме залишити їх живими.
Він знає, що робити, і виставляє зброю на «повний автомат». Притуляє приклад «SCAR» до здорового плеча і розпочинає стрілянину, водячи стволом туди-сюди, але зосередившись на великій кімнаті, де залишилися вони.
Постріли освітлюють ніч, і летючий сніг немов перетворюється на низку знімків зі спалахом. Звук черги просто оглушливий. Вікна б’ються і влітають всередину, дошки обшивки кажанами злітають з фасаду. Вхідні двері, які він, утікаючи, причинив, відчиняються щосили всередину, налітають там на стіну і знову зачиняються. На обличчі Бабіно грає вираз радісної ненависті — сама суть Брейді Хартсфілда, — і він не помічає бурчання мотору, не помічає металевого звуку гусениць позаду.
— Лягай! — кричить Ходжес. — Холлі, лягай!
Він не чекає, доки вона сама зробить за його застереженням, а падає, накриваючи її своїм тілом. Над ними у вітальні вирує буря летючих трісок, скалок і шматків каменю з димаря. Від стіни відривається лосяча голова і падає у вогонь. Одне її скляне око розтрощено вінчестеровою кулею, і здається, що лось їм підморгує. Холлі скрикує. З півдюжини пляшок на буфеті вибухають, вивільняючи тяжкий дух бурбону і джину. Одна куля влучає в дровину у вогні — та розпадається на дві, здійнявши вихор іскор.
Будь ласка, хай у нього буде лише одна обойма, благає Ходжес. А якщо він цілитиметься вниз — хай влучить у мене, а не в Холлі. Тільки от куля для вінчестера 38-го калібру тоді прошиє їх обох, він це розуміє.
Стрілянина припиняється. Він перезаряджається чи як? Живий звук чи фанера?
— Білле, злізь з мене, я дихати не можу.
— Краще я не буду, — каже він. — Я…
— Що таке? Що там за звук? — І Холлі відповідає на власне запитання: — Хтось їде!
Тепер, коли вуха відійшли після стрілянини, Ходжес також чує. Спочатку йому думається, що то внук Тьорстона на одному з тих снігоходів, про які казав старий, — і його зараз розстріляють за бажання стати добрим самарянином. А може, ні. Звук двигуна здається потужнішим, ніж у снігохода.
Розбиті вікна заливає жовто-біле світло — наче прожектор з поліцейського вертольота. Але це не вертоліт.