Вона озирається, і він з тривогою бачить: її очі повні сліз.
— Ну там же є щось більше! Більше, більше, більше! А вони хочуть просто замести це під килим, і навіть я розумію причину. Причина в тому, що Піт хоче спокійного пенсійного вечора без оцього над головою — так, як ти пішов із «Мерседесом-кілером». А газети з цією подією не надто носитимуться, але ж ти знаєш — це щось більше, я знаю, що ти знаєш, і я знаю, що тобі треба отримати свої аналізи, і я хочу, щоб ти їх отримав, бо я так хвилююся, — але ці нещасні жінки… Просто не уявляю… вони не заслужили на таке… на те, щоб їх отак закопали…
Вона врешті змовкає, тремтить. Сльози замерзають на її щоках. Він нахиляє її обличчя, щоб вона подивилася на нього, знаючи, що вона відсахнулася б, якби до неї так доторкнувся хтось інший. Так, навіть Джером Робінсон, а вона любить Джерома, напевно, відтоді, як вони удвох виявили програму-привида, яку Брейді залишив у комп’ютері Олівії Трелоні, — ту саму, що штовхнула бідолашну жінку за грань і спричинилася до того, що вона вжила свою смертельну дозу.
— Холлі, ми ще з цим не закінчили. Власне, ми, здається, на самому початку.
Вона дивиться йому просто в обличчя — такого вона собі теж більше ні з ким не дозволяє:
— Що це значить?
— Дещо нове випливло, тільки я не хотів казати Піту й Іззі. Навіть і не знаю, що, в біса, про це думати. Зараз не встигну тобі розказати, але приїду від лікаря — і все розповім!
— То добре, чудово. Тоді їдь. І хоча я й невіруюча, але помолюся за твої результати. Адже молитва не завадить, правда?
— Не завадить.
Він швидко її обіймає — Холлі довго не пообіймаєш — і вертається до машини, знову думаючи про те, як вона вчора назвала Брейді Хартсфілда — архітектор самогубства. Гарний вислів для людини, яка у вільний час віршує (не те, що Ходжес її вірші читав чи міг би прочитати), але Брейді б, напевне, вишкірився, почувши таке: це, на його думку, і близько не так. Брейді вважав себе князем самогубств.
Ходжес залазить у «пріус», купівлі якого домоглася від нього Холлі, й вирушає до доктора Стамоса. Він і сам трохи молиться: «Хай би це була виразка. Навіть така, яка кровить і яку треба зашивати…
Просто виразка.
Будь ласка, не треба нічого гіршого…»
Цього разу він не має часу прохолоджуватися в почекальні. Хоча він і приїхав лише на п’ять хвилин раніше, а народу там уже стільки, як у понеділок зранку. Не встигає він і присісти, як спортсменка-адміністраторка Марлі відправляє його в кабінет.
Белінда Дженсен, медсестра Стамоса, щоразу на річному медогляді вітає його веселою усмішкою, але цього ранку вона не всміхається, не всміхається й тоді, коли він стає на ваги і згадує, що для медогляду вже трохи запізно. На чотири місяці спізнився. Майже на п’ять.
Важок на старих вагах підкочується до цифри 165[20]. Коли він у дев’ятому році йшов на пенсію з поліції, то на обов’язковому передпенсійному медогляді затяг 230 фунтів[21]. Белінда замірює йому тиск, засовує щось у вухо, вимірюючи температуру, а потім веде його повз оглядову кімнату просто в кабінет доктора Стамоса в кінці коридору. Стукає кісточками пальців у двері і, коли лікар відгукується: «Заходьте, будь ласка!», — веде Ходжеса досередини. Зазвичай балакуча, з купою історій про своїх неспокійних дітей і самовпевненого чоловіка, сьогодні вона практично не говорить.
Це не на добро, думає Ходжес — але, може, не все аж так погано. Боже милий, будь ласка, хай не дуже погано. Можна ж іще десяток років попросити, ну можна ж, правда? А якщо Ти не можеш, ну хоч би п’ять?
Венделл Стамос — чоловік за п’ятдесят, він швидко лисіє і має широкоплечу підтягнуту статуру колишнього спортсмена, який зберігає форму й після виходу на пенсію. Він серйозно дивиться на Ходжеса й запрошує його сісти. Ходжес так і робить.
— Наскільки погано?
— Кепсько, — каже доктор Стамос і квапиться додати: — Але не безнадійно.
— Не ходіть навколо, просто скажіть.
— Це рак підшлункової залози, і, боюся, ми зловили його… ну… досить пізно. Процес перекинувся й на печінку.
Ходжес ловить себе на сильному й відчайдушному бажанні розсміятися. Ні, не просто розсміятися, а на хрін закинути голову й видати такий шалений йодль, як той дід Гайді[22]. Напевне, річ у словах Стамоса «кепсько, але не безнадійно». Від цього Ходжесові пригадується старий анекдот. Лікар каже пацієнтові: «У мене для вас є хороша новина і погана, з якої починати?» — «Давайте з поганої», — каже пацієнт. «Ну… — говорить лікар. — У вас неоперабельна пухлина мозку». Пацієнт плаче і питає, яка ж після такого може бути хороша новина. Лікар нахиляється до нього ближче, змовницьки посміхається й каже: «Я трахаю свою реєстраторку — і вона класна!»
22
Мається на увазі персонаж книжки Й. Спірі «Гайді» про швейцарську дівчинку, яка мешкає в Альпах у дідуся. Повість була екранізована як фільм і мультфільм.