Що й було заплановано від самого початку, в добрі старі часи.
Але нема як, думав Брейді. Нема на це ради. Є в мене Z-Бой — який скоро потрапить до будинку престарілих, судячи з того, що я бачу, — і ще я можу жалюзі смикати фантомною рукою. Ото і все. І край.
Але потім, улітку 2013 року, пітьму, в якій він перебував, прорізав промінь світла. До нього прийшов відвідувач. Справжній — не Ходжес, не юрист із прокуратури перевірити, чи він, часом, не поправився чарівним чином настільки, щоб постати перед судом за десяток різноманітних злочинів, здебільшого шахрайств, а на чільному місці списку — вісім жертв убивства в центрі.
Почувся недбалий стукіт у двері, і до палати зазирнула Беккі Хелмінгтон.
— Брейді? Тут до вас молода жінка. Каже, що раніше працювала з вами і дещо вам принесла. Чи бажаєте її бачити?
Брейді спала на думку лише одна жінка, про яку могло б ітися. Він замислився, чи не відмовитися, але до нього повернулася допитливість разом зі злим наміром (може, у нього це було те саме). Він незграбно кивнув і спробував відкинути волосся з очей.
Відвідувачка зайшла лякливо, обережно — немовби боялася, що під підлогою закладені міни. На ній була сукня. Брейді ніколи не бачив її в сукні, навіть гадав, що в неї її немає. Але її волосся, як і раніше, було пострижене галіменьким їжачком — так само як тоді, коли вони разом працювали в «Кіберпатрулі» «Discount Electronix», і вона, як і раніше, лишалася пласкою, як дошка. Йому згадався жарт якогось коміка: «Якщо відсутність цицьок щось означає, то в Кемерон Діаз велике майбутнє!» Але вона примудрилася запудрити сліди прищів на обличчі (чудасія!) і навіть трохи нафарбувати губи (ще більша дивина!) У руці в неї був якийсь пакунок.
— Агов, привіт, — промовила Фредді Лінклаттер із незвичною сором’язливістю. — Як справи?
Це відкривало розмаїття можливостей.
Брейді щосили постарався всміхнутися.
BADCONCERT.COM
Кора Бабіно витирає потилицю рушником із монограмою і, насупившись, дивиться на монітор у підвальному тренажерному залі. Вона зробила лише чотири чи шість миль[35] на біговій доріжці, вона терпіти не може, коли її переривають, а цей дивак повернувся.
Дзень-дзелень! — лунає дзвоник над дверима, і вона чує вгорі кроки чоловіка, але нічого не відбувається. На моніторі старий у вошивій куртці — точно як один з тих бомжів, які, буває, стоять на перехрестях із табличками на зразок: «ГОЛОДНИЙ, БЕЗ РОБОТИ, ВЕТЕРАН, БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ» — так там і лишається.
— Чорт, — бурмоче під ніс вона і ставить доріжку на паузу. Підіймається сходами, відчиняє двері в задній коридор і кричить: — Феліксе! Це той твій друг дивакуватий! Це Ел!
Відповіді немає. Він знов у своєму кабінеті, може, знову дивиться на свою гру — просто як закохався в неї. Спочатку, коли вона казала про дивну нову пристрасть Фелікса друзям у клубі, це був жарт. А зараз щось уже не до сміху. Йому шістдесят три, він застарий для дитячих комп’ютерних забавок, і замолодий, щоб настільки все забувати, і вона вже хвилюється, чи в нього це не вияви ранньої хвороби Альцгеймера. Також їй спадало на думку, що оцей тип, який ходить до Фелікса, — якийсь наркоторгівець, але ж хіба чоловік ці штучки теж не переріс уже давно? Та й коли б Фелікс хотів якихось наркотиків, він би сам себе забезпечив: за його словами, у Кайнері половина лікарів чи не половину часу ходять під кайфом.
Дзень-дзелень! — знову лунає дзвоник.
— Та Йосип на кобилі! — каже вона і йде відчиняти сама, з кожним кроком дедалі сильніше дратуючись. Вона висока, худорлява, її жіночі форми стерті тренуванням майже нанівець. Засмага гольфістки лишається на ній навіть посеред зими, тільки набуває блідішої, жовтуватої барви, так що можна подумати, ніби вона страждає на якесь хронічне захворювання печінки.
Вона відчиняє двері. У дім залітає січнева ніч, холодить її спітніле обличчя й руки.
— Гадаю, я б хотіла знати, хто ви такий, — каже вона, — і що ви з моїм чоловіком задумали. Чи можу я у вас запитати?
— Звичайно, можете, місіс Бабіно, — відказує той. — Іноді я Ел. Іноді Z-Бой. Сьогодні я Брейді, і, слухайте-слухайте, як же й гарно вийти прогулятися, особливо такої холодної ночі!
Вона дивиться на його руки.
— Що в цій банці?
— Кінець ваших нещасть! — каже чоловік у заклеєній куртці — і лунає приглушений постріл. Дно пляшки вибухає і розлітається на шматки разом із оплавленими пасмами скловати. Вони кружляють у повітрі, наче пух молочаю.