Кора відчуває удар точно під майже зниклою лівою груддю й думає: «Цей сучий дивак мене вдарив…» Намагається вдихнути, але спочатку не може. У грудній клітині якесь дивне, мертве відчуття; щось тепле тече на еластичний пояс її тренувальних штанів. Вона дивиться вниз, намагаючись вдихнути, це їй вкрай необхідно, і бачить, як по блакитному нейлону розповзається червона пляма.
Вона зводить погляд на те старе одоробло в дверях. Той тримає рештки пляшки, наче подарунок: маленький гостинець людини, яка без запрошення завітала о восьмій вечора. Скловата стирчить із дна пляшки, нагадуючи обвуглену бутоньєрку. Нарешті жінці вдається вдихнути, але вдихається здебільшого рідина. Кора кашляє, бризкаючи кров’ю.
Чоловік у куртці заходить у дім і причиняє за собою двері. Кидає пляшку на підлогу. Потім штовхає жінку. Вона заточується, падає назад і зачіпає декоративну вазу, яка стоїть на столику біля вішаків, — і та падає. Ваза розлітається об підлогу з міцного дерева, наче бомба. Жінка знову з хлюпанням вдихає. «Тону, — думає вона, — тону просто у власному передпокої…» — і знову відкашлює кров.
— Коро! — кричить Бабіно звідкись із глибини будинку. Голос у нього такий, наче він щойно прокинувся. — Коро, з тобою все гаразд?
Брейді підіймає ногу Бібліотечного Ела й акуратно ставить його важкий чорний чобіт на напружені жили горла Кори Бабіно. Із рота вихоплюється ще кров, засмаглі щоки жінки тепер поплямовані нею. Він наступає з усієї сили. Лунає тріск — щось усередині неї ламається. Її очі вирячуються, майже вилазять з орбіт — а тоді тьмяніють.
— А ти міцна була, — майже лагідно відзначає Брейді.
Відчиняються двері. Чути швидке ляпання капців — і забігає Бабіно. Він у халаті поверх безглуздої піжами в стилі Г’ю Гефнера. Його срібна шевелюра, яку він зазвичай з такою гордістю плекає, нині шалено скуйовджена. Щетина на щоках уже починає перетворюватися на бороду. У його руці — зелений «заппіт», з якого лунає мелодійка «Риболовлі»: «Де море, де море красиве…» Він, завмерши, дивиться на тіло дружини на підлозі.
— Годі з неї вправ, — таким самим лагідним тоном каже Брейді.
— Що ти ЗРОБИВ?! — кричить Бабіно, неначе й так усе не зрозуміло.
Він підбігає до Кори і збирається опуститися коло неї на коліна, але Брейді підхоплює його під пахву і тягне назад. Звичайно, Бібліотечний Ел — не Чарльз Атлас[36], але він значно сильніший за оте нікудишнє тіло в палаті 217.
— Немає коли цим займатися, — каже Брейді. — Ця Робінсон жива, тож маємо змінити план.
Бабіно дивиться на нього, намагається зібратися з думками, але ті розбігаються. Його розум, колись такий гострий, затупився. І винен у тому оцей чоловік.
— Дивись на рибок, — каже Брейді. — Ти — на своїх, а я — на своїх. Нам обом стане краще.
— Ні, — опирається Бабіно.
Він хоче дивитися на рибок, він останнім часом постійно цього хоче, але йому зараз лячно. Брейді хоче перелити свій розум в голову Бабіно, немов якусь химерну воду, і щоразу після цього лікар дедалі більше втрачає своє власне «я».
— Ні, ти будеш, — відказує Брейді. — Сьогодні ти маєш стати доктором Z.
— Я відмовляюся!
— Ти не маєш вибору. Усе розплутується. Скоро до твоїх дверей прийде поліція. Чи Ходжес, а це ще гірше. Він тобі права не зачитуватиме, просто дасть тобі по голові своєю саморобною штукою — і все. Тому що він — злий підар. Та й тому, що ти мав рацію. Він знає.
— Я не буду… не можу… — Бабіно дивиться на свою дружину. І, Господи Боже, ці очі. Вирячені очі. — Поліція ніколи не повірить! Я шанований лікар! Ми одружені вже тридцять п’ять років!
— Ходжес повірить. А коли Ходжес уже у щось вчепився, то він стає, блядь, як той шалений шериф у кіно. Він покаже тій Робінсон твою фотографію. Вона подивиться і скаже: ну так, це ж саме той чоловік, який дав мені «заппіт» у торговельному центрі. А коли ти дав їй «заппіт», то, напевне, ти також дав його й Дженіс Еллертон. Опа! І ще Скапеллі…
Бабіно дивиться в нікуди, намагається усвідомити масштаби катастрофи.
— Потім оті препарати, що ти мені давав. Ходжес, може, вже про них знає, бо він швидко й легко дає на лапу, а більшість медсестер у «Відрі» про них знають. Це — секрет Полішинеля, бо ти ніколи й не намагався його приховувати. — Брейді сумно хитає головою Бібліотечного Ела. — Зарозумілість…
— Вітаміни… — більше Бабіно нічого не може сказати.
— Навіть копи в це не повірять, якщо отримають доступ до твоїх файлів і обшукають комп’ютери. — Брейді дивиться на труп Кори Бабіно на підлозі. — Ну й ось твоя дружина. Чим ти це будеш пояснювати?